Розділ 18

Ендрю

Знайомі похмурі стіни замку гостинно зустрічали свого господаря. Величні портьєри на вікнах не давали проникати всередину зайвим сонячним променям, а родичі з портретів кидали на мене осудливі погляди. Кожен стілець, диванчик, канделябр або кутик замку був створений справжнім майстром багато років тому й абсолютно не змінився за час моєї відсутності. Хіба лише он там трішки перекосилася одна з картин, відкриваючи моїм очам чийсь портрет, що був схований за нею. А так то й справді не було ніяких змін.

На превелике диво, взагалі не побачив нікого з персоналу за цих кілька хвилин, що встиг обійти з десяток кімнат. Здавалося, наче всі поховалися, боячись реакції короля на повернення приблудного сина. Це була їх звична поведінка. Щоразу, коли щось накоїв і не міг нікого знайти, думав, що вони просто майстри й на чемпіонаті з хованок вибороли б своєю командою заслужене перше місце.

– І хто ж це в нас повернувся?– пролунав оглушливим гуркотом голос мого батька. От і справді, здається він тут створив якусь таку спеціальну акустику, щоб його голос звучав так грізно.

– Що ти накоїв? Чому люди починають нападати на мене тільки тому, що дізнаються, хто я такий?– почав контрнаступ, не бажаючи піддаватись. Він думав, що я маю злякатись його голосу? Серйозно?

– Знав би, якби мене розкошував десь на пляжах і в дорогих готелях. Можливо, тоді й не довелося б поповнювати наш повністю спустошений тобою фонд, за допомогою підвищення податків.

– Про що ти таке говориш? Я витратив максимум сто тисяч і всі вони були з моїх заощаджень. У фонді ж є мільярди. Ти просто брешеш і встановлюєш нечувані податки, щоб збагатити й так достобіса багату казну,–  не стримався я, ані на секунду не вірячи власному батьку.

– Синку, а коли ти востаннє його перевіряв? Може візьмеш нарешті себе в руки й з’їздиш до банку? Побачиш, що там тобі скажуть, якщо мені не віриш. Якраз і звітність подивишся. Треба ж хоча б щось читати, а то все відпочиваєш і відпочиваєш. А я тут, до твого відома, не знаю взагалі, де знайти гроші, щоб профінансувати усі державні установи. У притулках не можуть зробити ремонти, немає за що закуповувати одяг. А про їжу я взагалі мовчу.

– Та що ти таке кажеш? Мене ж лише місяців два не було. Як за цей час країна могла опинитися в такому скрутному становищі? Що ти накоїв?

– То це я?! Я у всьому винен?! То от як ти заговорив!–  кричав мені батько у спину, коли я вже вибігав з цієї золотої клітки.

Що ж тут відбувається?

– Томасе, відвезіть мене, будь ласка, до банку. Це терміново,– промовив до одного з найдавніших працівників нашого замку. Завжди дивувався його витримці. Всі ці роки, які мій батько був при владі, він якось його терпів, тоді як сотні інших співробітників то приходили, то йшли, не затримуючись більше, ніж на п’ять років.

– Радий, що ви нарешті вдома. Думаю, лише вам зараз вдасться вгамувати цю кризу,- раптом промовив він, як завжди, мудро та розважливо.

– Чому ви так говорите?–  не стримався я.

– Я знаю не так і багато,– задумливо промовив Томас.– Але люди починають страйкувати. Після недавньої реформи пішли хвилі звільнень, багато підприємців закривають свої фабрики й заводи, не в змозі оплачувати всіх необхідних видатків. Може початися хвиля заворушень, яка з часом докотиться і до замку. Короля Карадана я, звісно, поважаю, але якщо ми залишимося без вас, то настане крах всьому Делоніксу й тоді сумніваюся, що країна знову зможе стати на ноги.

Я не зміг промовити ні слова. Навіть не здогадувався, що все настільки серйозно. А в тому, що це так, ні на секунду не засумнівався. Кому-кому, а Томасу завжди можна було довіряти. Він був однією з наймудріших людей, яких я знав і його пророцтва завжди справджувалися. Звісно, вони були не таких масштабів і їм ніхто не збирався протидіяти, проте саме зараз настав час змін. Мені варто повернутися назад у палату вищих чинів Делоніксу й скасувати нові реформи або хоча б спробувати знизити податки. Якщо ж не вийде одразу, то доведеться перший час платити їх з власного карману. Але що, якщо фонд і справді пустий? Якщо не зможу цього зробити, то крах неминучий. В країні й без того була не найкраща ситуація, а тепер… навіть страшно подумати, яких масштабів лиха завдала ця реформа.

Біла будівля банку була оточена людьми зі всіх сторін. Кожен хотів зняти гроші. Кому потрібні були останні заощадження, щоб покрити борги й спробувати продовжити вести власну справу, а хто вже просто хотів закрити рахунок, не в змозі оплатити навіть його обслуговування. Журналісти також чигали тут, вичікуючи якихось відомих людей, проте досі так і не змогли нікого вполювати.

Мені взагалі не хотілося світитися, проте зволікати я не міг, тож довелося покинути затишний салон автомобіля та зіткнутися з найлютішими ворогами.

– Чому ви одразу після повернення, поїхали до банку?–  пролунало перше питання, разом з першим спалахом камери, а за ним іще десятки.

– Що відбувається?

– Чому податки зросли більш ніж на двадцять відсотків? 

– Виплати від вашого фонду припинилися. Це тимчасово?

– Ви досі підтримуватиме всі  притулки та видаватиме матеріальну підтримку кожному, хто цього потребує?

– Де ви були стільки часу?

– Всьому винуватицею є таємна дівчина?

– Ви разом були на відпочинку?

– Як спадкоємець престолу може покидати країну в такий непідходящий час?

Всі ці спалахи з усіх боків, шалена метушня та все нові й нові запитання, зводили з розуму. А найбільше бісило те, що я сам не знав на них відповіді. Хотілося навіть просто сказати: «Так. Я зробив це все. Це через мене безліч людей опинилося у скрутній ситуації. Я кинув країну й поїхав порозважатися. Зізнаюся. Винен абсолютно у всьому. Сам же зробив цю шалену дурницю й вирішив трішечки відпочити від батька, цієї метушні, а до чого все привело…»

– Досить!– не витримав я і крикнув так, що журналісти аж розсипалися у боки, звільняючи мені дорогу. Чим одразу ж скористався, прослизнувши всередину будівлі.