Розділ 17

Софія

Хоч сьогодні у мене й був вихідний, але все-таки пішла на загальне зібрання робітників, яке проводив містер Мелкінз. В нього для нас були якісь невтішні новини і я розуміла, що мушу почути які.

Всі співробітники кафе були налякані цим. Але ще ніхто не знав, що саме містер Мелкінз хоче сказати. Я теж злегка нервувала після того, як побачила, яке в нього було похмуре обличчя за сніданком. Він був зовсім не схожим на того, кого я знаю. Тобіас весь час думав про щось, безсило стискаючи кулаки.

І ось ми всі стоїмо у залі перед нашим директором. Він дивиться на кожного з, а в його погляді я бачу пустку. Здається, наче всі емоції покинули його.  

– Я зібрав вас сьогодні тут,– почав містер Мелкінз,  а моя душа успішно закотилася кудись у п’яти. З його виразу обличчя можна було зрозуміти, що новини дійсно невтішні.– Щоб сказати вам, що за деяких причин я повинен половину колективу звільнити. Не переймайтесь, всі ті, хто залишаться без роботи, отримають гарні рекомендації та легко зможуть знайти нове гідне місце роботи. Адже знаю, що всі ви молодці. І просто пречудові робітники. Але певні обставини справді спонукають мене попрощатися з вами.

Тобіас розповів, що у зв’язку з новими реформами, мусить обирати між закриттям закладу та звільненням працівників, а після дістав зі свого піджака якийсь папірець. Відкривши його, почав зачитувати імена тих, кого звільняє. Навіть не помітила, як полегшено видихнула, коли не почула свого. А ось Еліс не пощастило. Її звільнили. Містер Мелкінз назвав ім’я колеги першим.

Я поглянула на дівчину. Вона плакала. Солоні краплини щосекунди стікали по її обличчю, псуючи макіяж.

Ця весела і життєрадісна дівчина плакала вперше з часу нашого знайомства. Було дуже незвично. Я навіть хотіла попросити у Тобіаса, щоб він звільнив мене, а не цю бідолаху. Та зрозуміла, що якщо сама залишуся без роботи, то де я візьму гроші на життя? Тож просто мовчала, дивлячись, як понурі колишні працівники «Морського бризу» збирають речі й покидають кафе.

– Тепер щодо вас,– промовив Тобіас Мелкінз, окидаючи поглядом тих, хто залишився.– Вам я даю тиждень вихідних. Відпочиньте, ви на це заслуговуєте. Побачимось за тиждень.

На емоціях вибігла з кафе. Знала, що десь тут завжди зможу побачити Ендрю. Він мені зараз був вкрай потрібен. Але… коханого не було, лише на одному з його улюблених столиків лежало розкрите меню.

Усвідомлення того, що Ендрю не чекає на мене сьогодні, боляче різонуло десь глибоко в серці. Це навіть допомогло відволіктись від того, що відбулося в кафе. Але ненадовго. Як тільки зрозуміла, що він також людина й може порушити власний графік з багатьох причин, знову в пам’яті постало заплакане обличчя Еліс. Але було в ньому ще щось, чого не помітила раніше. Дівчина й до оголошення списку знала про те, що має статися, лише не давала волю емоціям до цієї миті.

Я настільки задумалась, що й не помітила, як ноги понесли мене до кімнати. Лише чудом побачила як Керолайн щось збирає у свою сумку.

– Ти кудись їдеш?– не стрималася я.

– Та вже досить довго планувала вирушити до столиці. В мене там є кілька справ, які потрібно буде залагодити. А потім планувала прогулятися Фабаєсом. Аж соромно, що досі не відвідала всіх тамтешніх замків. Вони просто неймовірні. Особливо королівський палац.

Керолайн на хвилинку замовкла, про щось задумавшись.

– Слухай, тато говорив щось про те, що збирається на певний час дати тобі відпустку. Тоді може поїдемо у столицю разом? Ти ж там ніколи не була, правильно?

На секунду я задумалася, не знаючи, що робити. З одного боку, не хотілося веселитися, коли іншим настільки тяжко. Але з іншого… розуміла, що так довго не витримаю. Мені потрібно було трохи розвіятися.

– От нарешті й побуваю у тих місцях, про які ти мені тільки й розповідала. А коли ти збираєшся їхати?- таки погодилася я.

– Сьогодні ввечері. Тому біжи збирати речі. За годину виїжджаємо.

Почувши, скільки часу залишилося, миттю побігла до кімнати збиратися. Це була прекрасна можливість і я не збиралася її втрачати.

Відривши валізу, швиденько почала кидати туди найнеобхідніше й коли здалося, наче вже все є, зрозуміла, що в мене ще залишається п’ятдесят хвилин. Не придумавши нічого кращого, вирішила прийняти ванну. Все-таки вирушаю у столицю та й хотілося трішки розслабитися й забути про все, що сталося сьогодні.

Набравши ванну, лягла у неї й тут почула як на телефон прийшло повідомлення. Він лежав у кишені джинсів, які кинула поруч, тож не довго думаючи, полізла по нього. Руки були дуже мокрими, тож навіть не здивувалася тому, що телефон вислизнув й  впав у воду. Я ж і не встигла глянути, хто відправив повідомлення та почала швидко діставати телефон, який все не давався в руки, постійно вислизаючи.

– Оце звичайно прийняла ванну… Не відпочила та ще й телефон втопила. Ну просто найкращий день сьогодні, краще й не придумала б,- буркотіла, все ще вірячи, що після того, як витру телефон, він увімкнеться.

Та він вже не працював. Я довго намагалась його включити та все було марно. І про те, що це було за повідомлення й від кого, навіть не здогадувалася.

Хоча… Ендрю. Точно. В нас же мало бути побачення. Але я його взагалі не бачила зранку, то може помилилася. Він же завжди мене чекав. Ще й вчора розповідав про щось, а я замріялася й прослухала все…

Сонце окутало легенькими білими хмаринками й ми це одразу відчули. Шалена спека нарешті дала трішки перепочити, створюючи ідеальні умови для подорожі. Я зібрала всі речі й вже була готовою до виїзду в аеропорт. Звісно, не хотілося витрачати стільки грошей на літак та й час у мене був, проте Керолайн говорила, що їй і справді потрібно туди терміново, тож не хотіла її затримувати. У двері тихенько постукали й Керолайн прошмигнула всередину.

– Ну, що готова?– радісно запитала подруга.

– Готова як ніколи,– взяла свою валізу я й вирушила за подругою.