Розділ 16

Ендрю

Знову зловив себе на думці про те, як же мені подобається таке життя. Кожен день, поруч з коханою (не побоюся цього слова), здавався мені казкою. А миті, проведені разом, були неоціненними.

Щодня годинами просиджував у кафе й щоразу розумів, що не даремно. Вона була хоч і не на відстані простягнутої руки, але таки поруч й можливість бачити, як вона метушиться поміж столиками, заспокоювала та допомагала забути про все, що останнім часом все більше не відпускало мене.

Знаю, напевне зробив цілковиту дурницю, але кілька днів тому, чекаючи поки закінчиться зміна Софії, почав гортати стрічку новин. Спершу все було добре, навіть цікаво. І це я не про нові реформи податкової системи, звісно. Я побачив кілька публікацій про давніх знайомих, переглянув світлини повністю відреставрованої столиці й мене накрила така приємна ностальгія. Захотілося повернутися туди, на такі рідні землі, у знайомі стіни замку.

Але наступна ж публікація змусила спересердя вдарити телефоном об столик. Добре, що хоч цього Софія не побачила, а то хвилювалася б. Взагалі не хочеться засмучувати її своїми проблемами. Я ж їй навіть не розповів про те, хто такий, то чому маю зараз скидати на її тендітні плечі всю ненависть до влади, яку мені всіляко намагаються нав’язати.

Але мушу зауважити, цього разу батько підійшов до цього питання досить ґрунтовно. Король Кардан нарешті зрозумів, що сина йому не знайти та зв’язок з ним втрачений, от і придумав новий метод – опублікувати в інтернеті статтю. Ще й такий класний заголовок придумав: «Новий король Делоніксу». Супер просто.

Особливо вражає те, що він додумався навіть прикріпити останню мою фотографію. А я спеціально не хотів світити свого обличчя. Ховався від камер стільки років і все даремно. Хоча ні, в цьому навіть не батько винен. Журналісти полювали за мною постійно. Тільки й доводилося говорити пресслужбі замку про те, щоб заблокували якусь нову публікацію або знищили черговий тираж жовтої преси.

Добре лише те, що настільки вдало боровся проти журналістів, що останні мої фото були зроблені років шість тому, тож ще досі існує невелика кількість людей, яка мене не впізнає. Але от це не завжди рятує.

Сьогодні зранку, чекаючи на Софію, у якої був вихідний, я вирішив зайти до кафе та випити їхньої ароматної кави. Столик зайняв на свіжому повітрі та почав милуватися довколишнім краєвидом. Хоча й розумів, що це те ж, що й бачив уже сотню разів, не відводив погляду від пінистих хвиль, що з силою вдаряли об скелі.

– Отже, ти знову тут. І що ж забув в цьому дешевому місті?– зневажливо фиркнула Еліс за моєю спиною.

Я аж на ноги підскочив. Розумів, що вона нічого такого не сказала, але в її поведінці щось кардинально змінилося.

– Еліс, щось трапилося? Чому ти…

– А що, хіба я не маю рацію? Навіщо спадкоємцю престолу приходити сюди? Хіба кухня «Королівства» не підходить краще вашій величності?

– Ти… знаєш?– не розумів, чого в моєму голосі було більше – здивування чи розчарування. Так, часто доводилося спілкуватися з колегою Софії й гадки не мав, що вона так зміниться, просто дізнавшись, хто я такий.

– Вже кілька днів,– скривилася Еліс.– Не знала, що ти такий козел.

– Та про що ти взагалі говориш?

– Ха, так і повірила. Наш принцик не розуміє, що відбувається в країні.

– Я й…– спробував пояснити, але вона не збиралася слухати.

– Слухай, забирайся назад у Фабаєс, може таточко тобі пояснить, про що я. Але знай – якщо не зникнеш сьогодні ж, то я все розповім Софії. Сумніваюся, що вона після цього захоче з тобою поговорити,- промовила вона, а за секунду додала.– Але хто знає, як вона поставиться до того, хто ти такий та яких страждань завдала ваша сім’я.

– Та про що ти…- я мало не кинувся на неї. Не розумів, чому вона не може прямо розповісти, чого хоче від мене.

Але дівчина вже не слухала. Так і не прийнявши замовлення, вона швидко побігла на кухню. Відвідувачі дивувалися її поведінці, як і я. Але на відміну від цих людей, те, про що говорила дівчина, стосувалося мене. І якщо вона має рацію, то мій батько знову вчинив якусь дурницю, а Софія, яка легко могла б сприйняти мій титул, може набагато гірше відреагувати на цю досі незрозумілу ситуацію.

Знав лише, що залишився один вихід – я маю повернутися додому й все побачити власними очима. Якщо ситуація й справді така погана, що змогла розгнівати настільки добру й привітну дівчину, то вирушати маю негайно.

Повернувшись до намету, взяв найнеобхідніше та вирушив до аеропорту. Купив квитки на найближчий рейс і лише зараз збагнув, що забув попередити Софію про власний від’їзд.

Знав, що короткого повідомлення недостатньо, але не зміг написати більше нічого, окрім: «Пробач. Був змушений повернутися додому. Сподіваюся, скоро побачимося».

Хотів написати, що кохаю, не хочу їхати, особливо без неї. Але не зміг. Навіть у такий спосіб не вийшло розповісти про свої почуття.

Сідаючи на літак, не відводив погляду від екрана смартфона, покидаючи його, також. Відправив повідомлення вже досить давно, а біля Софіїної аватарки ще досі світився надпис: «Була в мережі сім годин тому». Може з нею щось трапилося? Або Еліс розповіла й вона навмисне не хоче читати повідомлення?

Страх підбирався все більше, охоплював мене у свої лещата. Але раптовий спалах, а за ним ще і ще, миттю прогнали його, змінюючись на гнів. Невже я маю терпіти це знову? Як ці кляті журналісти взагалі вистежили мене? В них же наче немає доступу до бази даних аеропорту. Чи все-таки є?

Прикриваючись рукою та проштовхуючись через нав’язливий натовп, швидко застрибнув до найближчої машини таксі.

– Рушай! Швидше, швидше!–  аж кричав я, поки ми не віддалилися від нав’язливих журналістів.

– Вам куди?– спокійно запитав водій, по-доброму дивлячись на мене. Здавалося, наче я на нього щойно не кричав, а зробив найбільший у світі подарунок. Аж ніяково стало за власну поведінку.