Розділ 15

Софія

Від поцілунку з Ендрю минуло декілька днів.

Ми бачимося буквально постійно. Гуляємо пляжем, а коли в мене зміна, він терпляче чекає в кафе та ні на мить не відводить свого погляду.

Щовечора проводимо час біля його намету. Спостерігаємо за багаттям, за яскравими вогниками, що розлітаючись на всі боки, розповідають нам свою історію. Це вогнище зігріває й почуваюся біля нього як ніколи чудово, а коли мене ще й обіймає Ендрю, стає набагато тепліше та комфортніше.

За цей короткий проміжок часу він став для мене неначе рідною людиною. З ним кожна секунда минає легко і весело. Коли проводжу з ним час, забуваю про все. Є тільки ми двоє, і більше нікого. Кожен вечір перетворюється на свято.

Сьогодні ще один такий вечір, коли я йду на прогулянку з ним. Вже не можу дочекатись кінця зміни, хоча за цей час встигла полюбити свою роботу. А він знову сидить у кутку зали та чекає на мене. Ендрю вкотре спостерігає за кожною моєю дією. І це мені не здається дивним аніскілечки. Такий уже він.

Зміна нарешті закінчилась і я поспішила переодягатись у свій повсякденний одяг. Правда, навряд чи його так можна назвати, адже звичні джинси та футболки змінилися красивими та водночас зручними сукнями. І як інакше? Адже хочеться виглядати красиво для Ендрю.

У кімнаті для персоналу зустріла Еліс. Рудоволоса колега, побачивши мене, посміхнулась та закрила дверцята своєї шафи. Вона взагалі була дуже привітною й з обличчя дівчини майже ніколи не сходила посмішка, тож я пройшла далі, навіть не підозрюючи, що вона хоче зі мною поговорити.

Діставши бузкову сукню з шафи та переодягнувшись, схилилася над підступними застібками на босоніжках. Коли ж підняла голову, то побачила, що Еліс неначе нависла наді мною та свердлить мене дещо підступним поглядом.

– Що таке?– не витримала я.

– Знову йдеш гуляти з тим хлопцем?

– Так,– посміхнулась я на всі свої тридцять два, навіть не підозрюючи, що у питанні може бути якась каверза.- Вже не можу дочекатись нашої зустрічі.

– А ти знаєш, хто він взагалі такий?– знову якесь дивне питання.

Я з нерозумінням подивилась на Еліс.

– Про що ти?

– Твій, кхм, хлопець, спадкоємний принц Делоніксу та співзасновник одного з найбільших фондів у країні.

– Та що ти таке кажеш?– здивувалася я. Ендрю – принц? Це явно не те що думаєш, коли його бачиш. Та й відколи це принци живуть у наметах, тоді коли є можливість забронювати номер в одному з найкрасивіших готелів королівства? Дурниця якась.

– Кажу, що знаю. Якщо не віриш пошукай в інтернеті інформацію про королівську родину Делоніксу,– не здавалася Еліс, все намагаючись мене переконати у своїй правоті. Проте для чого їй це?

– Так і зроблю, аби довести, що ти не права,– так і не задавши головного питання, що турбувало, гуркнула я дверцятами шафи й вибігла з кімнати.

Ендрю, як завжди, був єдиним, хто ще досі сидів за столиками. Всі звикли до його дивацтва й не проганяли після закриття, даючи змогу терпляче чекати в приміщенні.

Побачивши мене, Ендрю одразу ж підхопився зі свого місця та галантно відкрив переді мною двері. Йдучи до нього, я все не могла викинути з голови слів Еліс. Чи може він і справді бути спадкоємцем престолу?

– Ти нічого від мене не приховуєш?– запитала я, поглянувши йому прямо в очі.

Ендрю на секунду завмер. Мені здалося, що от-от і він це скаже, підтвердить слова Еліс. А я? Що тоді мені робити? Як відреагувати на цю новину?

– Та наче ні,– стенув він плечима, серйозно замислившись.

І знову в його очах блимнула якась іскорка розуміння. На секунду здалося, що він на мене поглянув, неначе вивчаючи, чи я не розкрила його таємниці. А потім Ендрю немов подумки видихнув і розслабився, дозволивши усмішці розпливтися на його обличчі.

А я… повірила. Ну й справді, не могла ж бідна офіціантка зустрічатися з мільйонером чи мільярдером та ще й тим, хто практично може управляти королівством. Такого ж просто не буває. Це вигадка чи просто казка.

Напруженість одразу минула, наче її й не було. Ми гуляли пляжем, розмовляли та сміялися. А потім, повечерявши, пішли до намету.

Знову палахкотить багаття, яке розпалив Ендрю. Ми сидимо біля нього, вслухаючись в тихе потріскування дров. Ендрю мене обіймає та цілує, час від часу шепочучи якісь милі слова. 

Не знаю скільки ми так сидимо. Взагалі втрачаю лік часу, коли він поруч. Але годинник тікає й навколо темніє.

Ендрю знову проводить мене додому та ніжно цілує у губи. Серце тріпоче, наче це сталося вперше. Так не хочеться відпускати його. Дивне передчуття все не хочу втамувати бурю в серці. А мозок чомусь вперто говорить, що цей поцілунок останній. Проте його я ніколи не забуду. Особливо перший, який для мене став надзвичайно приємною несподіванкою.

–«Спадкоємний принц Делоніксу та співзасновник одного з найбільших фондів у країні»,– крутяться слова Еліс у моїй голові. А я знову не можу відігнати цих думок, тому зриваюся й біжу до будинку. Лише на сходах пригальмовую, розуміючи, що всі вже сплять й пробираюся всередину навшпиньки.

Беру ноутбук та сівши зручніше на ліжку, починаю шукати інформацію про королівство Делонікс. На перший же запит мені випадає безліч різної інформації та картинок. Аж видихаю з полегшенням, коли бачу якогось суворого чоловіка, років п’ятдесяти та його батька. Отже, не Ендрю. Тоді це принц?

Але опускаю очі додолу й мимоволі завмираю. «Як і Річард, Кардан прагне передати владу наступнику – принцу Ендрю, на своє п’ятдесятиріччя.»

Ендрю? Невже це… Та ні, думаю, що це просто якийсь збіг і не більше. Чоловіків з таким ім’ям досить багато.

Закінчивши читати цю статтю, хотіла закривати посилання. Проте наприкінці було зовсім не те фото, що й на обкладинці. Тепер я вже могла точно побачити всю сім’ю. Наблизивши фотографію, я її роздивилась. Злегка гордовитий дідусь сидів на троні, обабіч якого стояв грізний чоловік, що неначе хотів захистити кохану дружину та маленького білявого сина. Цей хлопчик... Ендрю? Та ні. Не може такого бути.