Розділ 13

Софія

За весь час, відколи я працюю у кафе, потоваришувала зі всіма своїми колегами. А ще надто часто ловлю себе на думці, що мені подобається працювати тут. У цьому кафе не тільки добрі працівники, але й такі позитивні відвідувачі, що можу потім проходити з посмішкою увесь день.

Деяких з них уже навіть знаю. Вони приходять сюди практично кожного дня. Їм страшенно подобається це місце, а я й не сумніваюся, адже їсти шалену смакоту у закладі, де панує суцільна неземна атмосфера – суцільна насолода.  

Сьогодні день почався у мене, як зазвичай. Встала рано-ранісінько, як тільки перші промені сонця зазирнули до моєї скромної кімнатки й одразу почала робити звичні справи. Та все ще ловила себе на думці, що як же класно прокидатися у суцільній тиші, а не під скажений будильник сусідки. І досі не можу  забути, той клятий голосний дзвінок.

Зранку на роботі все було спокійно, поки відвідувачів ще було зовсім небагато. А потім посипалося стільки замовлень, що мусила крутитися як муха в окропі. Можливо й тому не одразу почула те, як хтось викрикнув моє ім’я.

Голос був дуже знайомим і я розгублено оглянула залу. Ендрю? Серйозно? Очам своїм не вірю. Не думала, що побачу його знову, але яка ж я рада цьому.

Думала, минуло зовсім небагато часу, але поки підходила до нього, побачила, як же сильно він змінився. Обличчя вкрила густа щетина, волосся відросло та стирчало у різні боки. Видно було, що за собою він зовсім не слідкує. Єдине, що на це не вказувало – одяг, але коли я вже остаточно підійшла до його столика, то й там побачила суцільні складки.

Коли ж я нарешті змусила себе відірвати погляд від нього, то помітила, що він також не відводить від мене погляду, вивчає, а на губах Ендрю все ширше розповзається щаслива посмішка.

– Привіт,– майже пошепки промовила я.

– Привіт. Ти тут тепер працюєш?

– Як бачиш,– посміхнулася я, поправляючи форму офіціантки.

– Давно?

– Вже майже місяць.

– Замовлення номер п’ять готове,- пролунав за спиною голос з кухні.

– Пробач, це мій столик. Мушу йти працювати,- спохопилася я й поспішила туди.

Проте не встигла я туди дійти, як Ендрю схопив мою руку. Невже буде розпитувати мене про те, чому звільнилася з готелю? Можливо навіть звинувачуватиме.

– Софіє, коли закінчується твоя зміна?

– Розклад роботи кафе висить на дверях при вході. Можеш подивитися,- посміхнулася я, полегшено видихнувши.

– Чекатиму. Так хочеться провести з тобою більше часу, якщо ти, звісно, не проти,– з надією поглянув він на мене, сподіваючись, що не відмовлю. А я й не збиралася цього робити.

– Не проти,– швидко відповіла я та побігла нарешті забирати замовлення. Напевно в цей момент навіть більше боялася того, що Ендрю передумає, ніж того, що відвідувачі будуть бурчати за те, що так довго довелося чекати на страву.

Всю зміну я думала про Ендрю. Його раптова поява миттю сколихнула моє, здавалося б, доволі спокійне життя. Чесно кажучи, коли тікала від нього біля готелю, не думала, що побачу Ендрю сьогодні. Проте як же я цьому рада.

Зміна закінчилася і я прожогом кинулася перевдягатися. Фартух та блузка полетіли на денце шафи, але в той момент я не думала про те, що вони можуть зім’ятися. Нетерплячка з’їдала. Тому швиденько накинувши блакитну футболку та джинсові шорти, буквально вибігла з кафе.

При вході дійсно чекав Ендрю, а за спиною ховав маленький букет півоній.  

– Привіт, це тобі,– простягнув він мені пахучу красу.

– Дякую,– посміхнулася, пригортаючи до себе букет.

Я буквально не відводила погляду від квітів. Ніяк не могла зрозуміти, як він вгадав та подарував саме мої улюблені. Здавалося, наче Ендрю знає про мене значно більше, ніж повинен би був. Тому я була дещо дезорієнтованою й розсіяно відповідала на питання.

Отямилася ж лише тоді, коли Ендрю тикав мені до рук карамельне морозиво. Воно й допомогло мені остаточно зібратися та відкинути зайві думки, насолоджуючись приємною компанією та улюбленими солодощами.

Сонце вже ховалося за горизонтом, а ми й досі прогулювалися пляжем. Тепла вода приємно омивала ноги, а м’який пісок розслабляв. Я милувалася далекими краєвидами, коли через чергове питання мало не спіткнулася.

– Я знаю, що тебе звільнили з “Королівства”,– промовив він, а я розгублено вивчала його обличчя, намагаючись зрозуміти, чи повірить він мені.– Не розумію лише одного – чому?

– Мене підставили,– тихо промовила я, уважно вивчаючи пісок під ногами.

– Я так і подумав,– ледь чутно прошепотів він, проте в його голосі чулося якесь запитання.

– Мені підкинули коштовності. Я їх нізащо б не взяла. Ти ж мені віриш?– подивилась на Ендрю, очікуючи його відповідь. Проте минала секунда за секундою, а він досі не відповідав.

– Звісно, Софіє,– нарешті він порушив мовчанку. Чомусь зараз зрозуміла, що час тягнувся так довго лише для мене, а минуло не більше двох секунд.– Я одразу не повірив словам цієї дурнуватої адміністраторки Крістін. Вона та ще лицемірка.

– Дякую.

– За що?- здивовано вигукнув Ендрю.

– За те, що віриш,– тихенько прошепотіла.

– Дурненька,– тепло посміхнувся він мені.– Я завжди віритиму тобі.

Ми продовжували прогулюватися пляжем. Навколо майже всюди була суцільна темрява, лише місяць освічував наш шлях та блискотів на хвилях прибою.

– Ендрю, то ти більше не живеш у готелі?– запитала я, раптом усвідомивши, що могло спровокувати моє звільнення.

– Ні. Я не можу жити у всій тій фальші. Зараз навіть дивуюся як зміг протриматися там так довго. Хоча й розумію у чому справа,– багатозначно поглянув він на мене. Але я навіть не зраділа таким приємним словам.

– А де ж ти живеш?

– Пішли, покажу,– загадково промовив він та покрокував у інший бік.

Хоч навколо й було досить темно, що ускладнювало наше просування горами, вже незабаром ми вийшли на невелику рівну ділянку, де стояв намет. Я майже нічого не могла розгледіти, проте мені й не потрібні були деталі. Вже це страшенно вражало.