Розділ 12

Ендрю

Ох, цікаво, що б сказав би про мене зараз батько. Не бачив він мене ще таким – волосся вільно спадає й майже дістає плечей, коротка щетина, яка за місяць перетворилася у повноцінну борідку, зношений одяг, більше схожий на якесь лахміття. Батько завжди бурчав, що спадкоємець престолу Делоніксу повинен…

Але я просто обожнював таке життя. Лазиш там, де хочеш, милуєшся природою, ніхто тобі не вказує, що можна робити й чого ні. Просто насолоджуєшся життям.

Єдине, що непокоїло й приносило певні неприємності, то це те, що не було можливості нормально прийняти душ. Колонка на пляжі – не найкомфортніший варіант. Але він мене цілком влаштовував. Навіть інколи сам собі зізнавався, що мріяв про це – бути звичайним.

Хоча… було ще одне. Фотоапарат я купив вже досить давно, на всяк випадок прихопив ще й два акумулятори й портативну зарядку. Тоді неначе знав, що виберуся на природу надовго. Проте не зміг передбачити того, що заряд має властивість закінчуватися.

Я не хотів повертатися поміж людей, знову терпіти брехню, нещирість, але розумів, що без фотоапарата не зможу. Вибору просто не було. І в цьому випадку мені не міг допомогти тутешній мешканець, що кожного ранку приносив їжі. В його оселі не було електрики або якихось інших благ. Він вважав, що все потрібно здобувати власною працею й ось його я справді поважав. Бо він був СПРАВЖНІМ і не приховував власних думок.

Спускаючись із гір уже знайомими шляхами, не знав, чого очікувати, куди іти. Не податися ж мені в готель? У такому вигляді мене точно туди не пустять, хоча зараз і вдягнув єдині футболку й шорти, які мали презентабельний вигляд.

Стукати в двері будинків та прохати допомоги? Та ні. Напевне не зможу. Так ще й можу випадково натрапити на тих, хто мене впізнає. Не в такому вигляді, звісно, але хтозна. Коли жив у столиці, то маскувався безліч разів і все одно впізнавали. Краще не ризикувати.

Тоді, куди йти?

Я продовжував прогулюватися вуличками міста. Скоріше, це було безцільно, бо й досі не знав, куди б його податися. Сонце припікало в спину та змушувало постійно мружитися, а вітер обвівав, даючи примарне відчуття прохолоди.

Не помітив, коли майже спустився до моря й почув тиху приємну музику. Це було щось знайоме. Музика викликала ностальгію, але от за чим?

Подався на звук, час від часу переходячи на біг. Не знаю чому, але був впевнений, що знайду там все, що мені буде потрібно. І абсолютно не помилився, коли вийшов прямо до затишного кафе «Морський бриз».

Воно, як завжди, зустріло мене своїми пахощами та приємною енергетикою. Так і захотілося пройти всередину й насолодитися смакотою, приготованою за давніми сімейними рецептами. На мить здалося, що над одним зі столиків схилилася Софія, щось старанно записуючи у блокнот, але це здалося чимось нереальним, тому не звернув уваги.

– Офіціанте,– тихо покликав я.

– Щось бажаєте замовити?– одразу підійшов до мене брюнет, приблизно мого віку.

– Так. Вашу фірмову страву, будь ласка,– промовив, вже передчуваючи, яку смакоту їстиму.– О, і поставте заряджатися це, будь ласка.

– Добре. Без проблем. Незабаром принесу ваше замовлення.

Вже за лічені хвилини переді мною парувало соковите м’ясо, полите найсмачнішим соусом у світі, а поруч стояла миска з невідомою мені стравою, яка йшла у подарунок.

Повільно взяв у руки ножа й виделку та довго дивився на них. Здавалося б, місяць, а так сильно відвик від усього цього етикету. Побачив би мене зараз містер Моріц. Аж посміхнувся, уявивши його обличчя. 

Раптом відчув на собі чийсь прискіпливий погляд, що викликав сотні думок. Невже впізнали? Чи є в мене час, щоб зникнути, загубитися десь в горах на кілька місяців, щоб ніхто вже й не шукав?

Хоч і боявся, що відпустка завершиться, все ж повільно повернув голову, шукаючи винуватця неспокою.

– Софія!– викрикнув, аж підскочивши зі стільця.

Відвідувачі одразу ж зміряли мене осудливими поглядами. Ну й що? Вона тут! Нікуди не поїхала!

– Ендрю?– не вірячи підійшла вона, окидуючи мене поглядом з голови до ніг.

Аж дивно якось стало в цей момент. Захотілося одразу ж привести себе до ладу, купити нового одягу, поголитися, сходити в перукарню або хоча б ще раз прийняти душ і почистити зуби. Але часу не було. Я вже зустрів її й це найкраща подія, яка сталася за мною за весь цей час.

– Дякую,– тихенько прошепотів у пустоту, ловлячи на собі ще більше здивованих поглядів. Але… вперше було абсолютно байдуже. Вона тут...