Розділ 9

Софія

Поки ми піднімалися дерев’яними сходами, я ще раз неначе з боку дивилася на всі події, що сталися сьогодні. Мене дивувала нечувана змова гостей з моїм, напевне, найбільшим ворогом, підлість Крістін, поведінка адміністратора та щирість і доброта найкращої подруги.

А ще… вкотре про себе відмітила, що ніколи не припиню милуватися домом Керолайн. Мені це помешкання вже знайоме, адже жила тут. Проте дух сімейного затишку настільки пропитався, що я з завмиранням серця щоразу оглядала меблі, створені власноруч містером Мелкінзом, всі фотографії, якими були всипані стіни кімнат та коридорів та маленькими дрібничками, які всюди порозставляли Керолайн з мамою.

Ми пройшли у ту кімнату, де я раніше жила. Подруга запропонувала мені відпочити, просто подивитись щось по телевізору. Я погодилася, але думками була десь далеко. Може, батьки Керолайн будуть невдоволені нашій зустрічі? Будуть проти мені допомогти? Чи все станеться навпаки? Не знаю, що і думати. Але спробувати все ж треба.

Настав тихий вечір. Сонечко все ще ледь помітно зігрівало, але прохолода поступово окутувала острів. За вікном чулися звуки прибою та час від часу до нас долинав сміх дітей, яких батьки ніяк не могли забрати з пляжу.

Додому повернулись батьки Керолайн. Вони ж, звичайно, не знали, що я у

них знову гостюю. Мама Керолайн побачила мене першою.

– Сонечко, давно не бачились,– миттю обійняла мене жіночка, на яку так схожа була Керолайн. Навіть ім’я в неї було подібне – Аделайн.

– Доброго вечора,– посміхнулася я.

– Як ти, дитино?– промовила вона, помітивши журбу в моїх очах.

Я важко зітхнула.

– Якщо чесно, то не дуже…– почала було я, але мене перебили.

– Ланю, чому на порозі стоїш?– почувся голос тата Керолайн, з-за спини місіс Мелкінз.– Нумо пройдемо у вітальню. Там і розпитаєш бідну дитину. Бач яка вона бліда. Софії відпочити треба.

Я посміхнулася Тобіасу й ми всі пройшли у вітальню та зручно розмістилися у кріслах. Керолайн же підхопилася й побігла за їхнім фірмовим лимонадом. Хоча я б сказала, що в них кожен пунктик у меню фірмовий, адже все готується з любов’ю.

Батьки Керолайн уважно подивились на мене. Що Тобіас, що Аделайн посміхались.

– Софіє, розповідай, що у тебе там сталось?

І тут я знову почала розповідати всю історію, яка зі мною сьогодні сталась, з початку. Керолайн якраз принесла лимонад поставила на столик і сіла у крісло. А обличчя батьків Керолайн ставали все серйознішими з кожною секундою. Вже не було тієї посмішки на них. Вона давно змінилася на стурбованість і злість. Хоча друге вдавалося побачити частіше.

– Неприємна історія. Несправедливо якось вийшло,– задумливо промовив Тобіас.

– Життя воно таке – несправедливе,– підмітила Аделайн.– Скільки ж бід воно приносить добрим людям, які цього не заслуговують…

– Нічого, щось придумаємо,– сказав Тобіас і знову поринув у свої думки. На мить запанувала тиша, яку раптово знову розрізав його голос.– Я знаю як тобі допомогти. Будеш працювати у нашому кафе. У нас якраз не вистачає робітників. Сім’я, яка тут працювала, повернулася додому й звільнилося одразу три місця офіціантів. Адже так, Аделайн?

– Так, звісно. Софіє, без роботи ти не залишишся,– підбадьорливо стисла вона мою долоню.– Піду готувати вечерю. А ви там уже обговоріть усі деталі.

Аделайн вийшла з вітальні, а Тобіас почав же мені розхвалювати їхнє кафе. Хоча явно не помилюся, припустивши, що вони й так уже давним-давно знають про те, що я буквально обожнюю це місце.