Розділ 8

Софія

Зібравши речі, я вийшла з готелю “Королівство”. Розвернулась і подивилась на цю розкішну будівлю востаннє. Золотисті елементи дизайну, що блищать під променями сонця, просторі коридори та кімнати, номери, в яких так і хочеться зупинятися. Жаль, що вже ніколи не повернуся сюди. Надто розкішне місце для мене та й навряд чи колись зможу повернутися на своє робоче місце.

А потім я пішла, навіть не знаючи куди. Залишалося хіба лише повернутися додому. Але ні. Я не можу. Мама думає, що у мене все добре, а засмучувати її своїм приїздом я не хочу. Вона буде у мене розпитувати чому повернулась, а я… змушена буду все їй розповісти про звільнення. А її краще не хвилювати. У неї слабке серце. Не хочу приносити в її життя ще більше неприємностей. Вона не зможе встояти й не допомогти. Я ж її єдина донька.

Раптом помітила, як здалека за мною хтось стежить. І хоч відстань була чимала, побачила тепло, чуйність та турботу, яких так потребувала в цей момент. Але не від нього. Не хотіла показувати своєї слабкості перед Ендрю. Тому побігла й не припиняла доти, поки не впевнилася, що він мене вже не знайде.

От тоді й вирішила подзвонити своїй подрузі, яка мені допомогла влаштуватись на роботу у “Королівство”. Витягла з кишені телефон і раптом відчула як по моїх щоках потекли сльози. Але я зовсім не хотіла плакати, я завжди тримаю себе у руках. А тут... стало складно дихати і сльози потекли. Я дивилась на номер телефону Керолайн і все думала, як вона відреагує на моє звільнення. Та все ж натиснула на кнопку “Зателефонувати”. Поки я чекала на відповідь подруги, у моїй у голові промайнуло безліч слів, які говоритиму. Та коли Керолайн відповіла... всі вони зникли у невідомості, залишивши лише незручну мовчанку.

– Софіє, щось сталося?– зрозуміла вона все без слів.

– ...Керолайн…мене…звільнили,– нарешті сказала я та шморгнула носом.

– Так, подруго, зустрічаємося у кафе моїх батьків через двадцять хвилин. Ти мені в подробицях все розкажеш. І жодних заперечень навіть не хочу слухати. Знаєш дорогу?

– Так,– вкотре шморгнула я носом і мимоволі посміхнулася. Подруга завжди вміла підтримати мене. Хоч це й були такі звичайні слова.

– Чекаю.

Доки їхала до кафе, наче трішки заспокоїлась. Та все одно передчуття були якісь дивні.

Ми з подругою дружимо вже дуже давно. Та я не знаю й досі, як вона відреагує на те, що я їй повинна розповісти. Чи зрозуміє вона цю всю ситуацію? Повірить мені чи Крістін, яка до всіх, окрім мене, ставиться з такою неприязню? Треба сподіватись на краще.

Зайшовши у кафе, очима відшукала подругу. Вона сиділа за столиком біля вікна і пила якийсь помаранчевий коктейль, прикрашений білою парасолькою. Русяве волосся подруги було зібране у пишний хвостик, з якого вибивалися два пасма, що елегантно спадали, трішки прикриваючи її засмагле обличчя. Сама ж Керолайн була одягнена у білу літню сукню, що прекрасно їй пасувала та красиво поєднувалася з плетеними босоніжками.

Побачивши мене, вона миттю підхопилася, мало не розливши свій коктейль на вбрання й кинулася обіймати мене. Хоч і працювали в одному готелі, а все одно побачилися вперше за цей місяць. Як же я сумувала за нею…

Керолайн покликала офіціанта і замовила нам кави. А потім подивилась на мене так проникливо, як і завжди, коли їй здавалося, що так зможе прочитати всі секрети.

– Софіє, ну розказуй, що там?– нарешті запитала вона, зрозумівши, що й цього разу зазнала поразки.– Чому тебе звільнили?

– Швидше, через що або кого,– почала я розповідати подрузі, що саме сталося.

З кожним моїм словом обличчя подруги змінювалось. Але вона мене уважно слухала і не перебивала. Навіть коли розповідала про те, яка ж змія Крістін, вона ні слова не сказала, хоча я розуміла, що думає вона, напевне, зовсім інакше.

Нам принесли каву й тремтячими руками я піднесла свою чашку до губ. Зробивши два великих ковтки, продовжила свою розповідь. Гарячий напій зробив свою справу й щосекунди я ставала все впевненіше й не скупилася на «компліменти» ні гостям, ні Крістін, ні адміністратору та власнику готелю.

– Нічого собі історія,– випалила подруга, коли я нарешті завершила свою розповідь.

– Отож-бо. Але я не винна. Мені не треба ті коштовності. І тепер,– затнулася я.– Тепер я не знаю, що робити. Повертатись додому не можу. Мамине серденько через хвилювання може не витримати та й знаю, що випитає у мене причини. І тоді вже може не витримати її гордість. Адже вона виховала мене…

– Не треба хвилюватись,– випалила миттю Керолайн.– Поживеш поки у мене. А з роботою щось придумаємо. Якщо хочеш, то поговорю з батьками, щоб взяли тебе працювати сюди.

– Дякую,– на знак подяки стиснула я її долоню.

– Зарано ще дякувати. Вставай і пішли нагору. Попереду ще тривала розмова.