Розділ 7

Ендрю

Ще з самого раночку я вибрався на прогулянку у гори. Давно чекав цього моменту й нарешті мені посміхнулася цілковита удача. По-перше, ніхто не спиняв. А по-друге, вперше за довгий час на небі з’явилися невагомі хмарки, що вилися повсюди, утворюючи різноманітні фігури. Вони легким сизим туманом оточили гори й створили просто неповторну картину, яка прекрасно поєднувалася зі сходом сонця.

Я фотографував і фотографував. Знав, що однаковісіньких знімків більш ніж достатньо, але не міг спинитися. Природа здавалася настільки прекрасною. А ще… кожної секунди змінювалася якась, здавалося б незначна деталька, але я ловив її на черговому знімку.

І чому я раніше не приходив сюди? Саме сьогодні вирішив видертися ще вище й не помилився. Красиві поляни, встелені різноманітними квітами й фруктовими деревами. Величні будівлі міста десь удалині. Та високі похмурі скелі, що стримують могутні пориви вітру й потужні хвилі, що вдаряються об них.

Ех, хотілося б мені, щоб саме цей острів і був усім моїм королівством. Тоді б не довелося покидати його. Але, на жаль, це лише крихітна ділянка землі, яка розташована далеко від столиці.

Тому й обрав саме цей острів. Він знаходиться занадто далеко від основних земель і ніхто не знає про те, хто я такий. Чесно кажучи, дізнався про нього також чисто випадково – від мами. Коли ми якось залишилися вдвох, вона розповідала й розповідала про прекрасний острів, де кожен завжди міг бути сам собою.

«Тільки там я могла відволіктися від всього, що турбувало мене»,- говорила вона.

То була наша остання розмова й донедавна не хотів згадувати про неї, надто боляче було. Але коли жити в замку стало нестерпно, то мимоволі з пам’яті випливли її слова про острів, який не зміг би залишити байдужим нікого. Тоді й схопив найнеобхідніше та вирушив у дорогу, сподіваючись ще доволі довго не повертатися до рідного дому.

А мама й справді мала рацію. Власне, як і завжди. Вона була наймудрішою з усіх, кого я знав і цей острів також був своєрідним зв’язком з нею, величною королевою Делоніксу, чудовою дружиною та гарною мамою. Життя з нею, попри безліч королівських дурниць, було чудовим, але одного ранку змінилося все та й батько вже не був таким як раніше. На його обличчі залягли глибокі зморшки, характер став ще суворішим, а очікування від єдиної кровинки, спадкоємця, останнього живого родича, лише зростали з кожним днем.

Ех, як я сумую… Хочеться знову побути тим семирічним хлопчиком, але розумію, що чотирнадцять років назад не повернути. Та й тоді б нічого змінити не зміг би. Таке життя – суворе, безжальне. Але воно завжди залишає по собі приємні спогади, гарні миті, які з радістю пригадуєш. Як і мені – про острів.

Таки піднявся з землі, запхнув плед до рюкзака й поволі почав спускатися. Не думав, що це буде так важко. Чесно, в голову навіть не прийшло, що піднявшись уверх по горах, доведеться ще й спускатися.

Ох, поморочився я добряче. Але ні на секунду не пошкодував про невеличку мандрівку. Лише хотілося повернутися в готель. Ні, не тому, що він нагадував мені дім, а тому, що там знову побачу її – дівчину, що ніяк не йде з голови. Впевнений, вона б сподобалася мамі. Добра, скромна, вольова, не дасть комусь образити себе, але якщо побачить, що слова даремні, то й не сперечатиметься. Спробує, звісно, щось зробити, але якщо не вийде – піде мовчки, гордо піднявши голову.

Але стоп. Ні. Не може цього бути. Он вона – попереду. Виходить з готелю, з валізою в руках, похнюплена, але зовсім не з гордо піднятою головою, а як дитина, що щось накоїла та мовчки картає себе за це.

Невже щось трапилося? Я мушу їй допомогти.

Проте, де вона? За лічені секунди Софія зникла з очей.

Оббігав все, але за дівчиною ні сліду. Я маю її знайти. Вона повинна бути десь тут. В мене є принаймні доба на її пошуки. Рівно стільки часу залишилося до наступного літака до Фабаєса.