Розділ 6

Софія

Місяць потому

За місяць я адаптувалась у цьому готелі. Навіть зі всіма своїми колегами подружилась. Звісно, окрім Крістін. Кожного дня ловлю на собі її злий погляд, але чому… напевне ніколи й не з’ясую. За цей час зрозуміла лише, що вона зі всіма привітна, але не зі мною. Я що, така особлива? Чому вона так ставиться до мене? Не зрозуміло.

Одне тішить – Ендрю й те, як він дивиться на мене. Він неначе спостерігає за мною з якимось захопленням. Звісно, намагається бути непомітним, але як можна не побачити серед натовпу це світле й злегка завихрене волосся, променисті очі й бездоганне спортивне тіло. Кожного разу так і прикипаю поглядом до нього, коли він вдає, що спостерігає не за мною, а вивчає візерунки на підлозі. А тоді, коли Ендрю знову піднімає голову, міняємося й так по колу цілісінькими днями. Але чи подобається він мені? Навіть не знаю…

Сьогоднішній день почався, як і завжди. Разом прокинулися від будильника Ніки, яка продовжувала тихенько сопіти на своєму ліжку. В неї вкотре полетіла подушка Дани. Потім всі швиденько зібралися й пішли до ресторану снідати. Ох ці запахи… Місцеві кулінари справді знають свою справу, хоча я точно знаю місце на цьому острові, де готують набагато краще.

А після всі пішли працювати. Зазвичай я прибирала в конкретних номерах готелю, але сьогодні Крістін дала нове завдання – номер люкс. Дівчата казали, що це таке-сяке підвищення, яке дається далеко не кожній, тому я лише тихенько раділа, заходячи в коричневі двері. Проте й близько не здогадувалася, хто і що чекає мене за ними…

Спершу швиденько пройшла по номеру, оглядаючи масштаби прибирання. Одразу стало видно, що у цьому номері хтось живе. Безліч речей, розкиданих, як попало, пусті пляшки мало не на кожному кроці. Прибирати тут доведеться довгенько…

Я не слідкувала за годинником, але мені й так було зрозуміло, що я в цьому номері провела декілька годин. Не витримавши й зрозумівши, що страшенно втомилася, вирішила зробити невелику перерву. Адже й справді вже прибрала більшість номерів і могла собі це дозволити.

Але не встигла навіть вийти з ліфта на першому поверсі, як мене побачила Крістін. Її погляд, ще зліший, ніж завжди, не віщував нічого доброго.

– Софіє, підійди сюди,– сказала вона приказним тоном. Ненавиджу коли вона так спілкується зі мною. Але обурюватися було не час, адже помітила чоловіка з жінкою біля рецепції. По їх виразах обличчя можна було зрозуміти, що щось сталося і вони явно чимось незадоволені.

– Так, я тебе слухаю,– підійшла до Крістін.

– Це ти сьогодні прибирала номер люкс на п’ятому поверсі?

– Я. А щось трапилось?

– Наші відвідувачі стверджують, що у них зникли коштовності. Це раптом не ти їх взяла?– хм, такі претензії та ще й пред'являє у відкриту. Ось це нахабство... Хоча, чому тут дивуватись, це ж Крістін. Від неї можна очікувати чого завгодно.

– Ні. Вони мені не потрібні. Я ніколи не беру чужі речі,- сказала якомога впевненіше. Знала, що точно нічого не брала. Та й взагалі ніяких коштовностей у номері я не бачила.

– А ти часом не брешеш?– запитала Крістін. Ну чому вона так хоче, щоб я була винною?

– Ніколи не брехала й сама ненавиджу таких людей.

– Тоді куди ж поділись коштовності?

– Не знаю. Я взагалі їх не бачила,- промовила, розуміючи, що мої слова не матимуть ані найменшого бажаного результату.

– Не хочеш по-доброму, тоді пішли до адміністратора. Може, хоч йому скажеш правду,– зміряла мене ще одним презирливим поглядом Крістін і вибачившись перед гостями, пішла до ліфта. Мені ж не залишалося нічого іншого, як піти за нею.

А поки їхали, думала про те, що чекає на мене. Повірить? Можливо. Звільнить? Також не виключено. Навіть якщо залишусь, то не уникну неупередженого ставлення до себе. То, можливо, й на краще, якщо я покину це місце. Жаль, звісно, прощатися з дівчатами, не бачити Ендрю, але краще вже знайти якусь іншу роботу, ніж кожного дня терпіти образи від працівників готелю.

Крістін в мою сторону навіть не дивилась, коли ми йшли й мені від цього було якось легше. Упевненість відображалася як на моєму обличчі, так і у ході. Сподівалася, що адміністратор дійсно повірить у те, що нічого не брала і навіть не знаю як ці коштовності виглядають.

– Доброго дня, дівчата. У вас щось трапилось?– окинув нас уважним поглядом адміністратор і лише його похмуре обличчя видавало, що він нам не радий.

– На жаль, так. У наших відвідувачів зникли коштовності, а єдиною, хто їх могла взяти є Софія.

– Хіба вона не прибирає нижні поверхи?– задав питання містер Тревіс і на душі стало спокійніше. Можливо, він не повірить Крістін і це все забудеться, як невдалий кошмар?

– Бекка захворіла і її номери розподілили дівчатам. Софії випав саме той номер, у якому зникли прикраси.

Адміністратор подивився на мене уважним поглядом і почав ставити ряд запитань. Я легко відповідала на них і розуміла, що ще трішки й я зможу піти звідси зі спокійною душею. Але вони раптом почали набирали обертів, а впевненість натомість зникала.

Коли ж Крістін раптом дістала з кишені мого фартуха кілька ланцюжків, прикрашених дорогоцінними каменями й каблучки, не змогла вичавити ні слова на свій захист. Знала, що їх не брала, але як це тепер доведу?

– Тебе звільнено!– два слова, що знову перевернули все моє життя, пролунали неначе грім серед ясного неба. Не очікувала, що цей спокій буде настільки коротким.

І що тепер? Куди йти? Я ж не можу повернутися додому. Мені немає куди йти.