Розділ 5

Ендрю

І знову те саме. День починається о п’ятій ранку від лагідних промінчиків сонця, що якось примудряються пробратися крізь темні штори. Я знову починаю думати про те, що це був мій звичний час для пробудження у замку й пригадую всі свої минулі роки життя.

Але… Цього разу все набагато простіше. Тепер вже я з легкістю відволікаюся на те, щоб пригадати Софію, її злякане обличчя та відважні іскорки в очах, боязке тремтіння рук.

Знову посміхаюся. Просто не можу втриматися. Вона виглядала так кумедно… Не стримався і розреготався. Ох, побачив би мене батько. З самого малечку вчив стримувати емоції, а тут його син так регоче, що аж сльози потекли й живіт готовий луснути.

До речі, про живіт. Варто було б вирушити до міста, попоїсти гарненько у затишному кафе, але хотілося сьогодні весь день провести біля води, тож вирішив сьогодні спробувати тутешньої кухні.

Накинувши на себе легкі шорти й футболку, спустився до ресторану. Через ранній час, нікого з гостей окрім мене й не було, але от персоналу багатенько. Всі про щось гомоніли або сперечалися, проте мою увагу привернули дівчата, що заливалися реготом. Одна з них здалася на диво знайомою. Приглянувшись ближче, впізнав Софію. Її личко розчервонілося, а руками вона витирала сльози. Хотів було підбігти й допомогти, можливо, розпитати про щось, але зрозумів, що вона, як і я вчора, так насміялася.

Тихенько зайнявши місце в найдальшому кутку ресторану, замовив попоїсти й почав спостерігати за Софією. Вона була чи не єдиною, хто мені здавався по-справжньому щирим, не ганявся за моїм статусом, навіть не шукав якихось стосунків, а просто жив своїм життям.

А ще… вона дуже красива. Каштанове волосся плавно спадає хвилями, ледве прикриваючи її гарненьке личко. Рубінові губи. Променисті карі очі, що так і манять зазирнути у їх безодню. Чудова фігурка, яку тільки підкреслює форма прибиральниці.

– Хочете замовити якісь напої?– на секунду відволік голос офіціанта.

– Так. Води, будь ласка,– відповів та приготувався до здивованого погляду офіціанта, але його не було. Вперше, до речі, за все моє життя. Навіть у замку дивувалися тому, що я міг пити лише воду, але в мене на те були власні, доволі вагомі причини.

За кілька хвилин переді мною вже не тільки стояла тарілка з якоюсь їжею, яку ще ніколи не куштував та склянка води. Хоча правильніше було б сказати, що тарілка була вже напівпорожня. Проте я взагалі не відчував смаку їжі, а бездумно пережовував її, не відводячи погляду від Софії, що досі реготала над чимось зі своїми подругами. Що ж такого їх насмішило? Часом не події вчорашнього вечора?

Мимоволі посміхнувся й собі, мало не розреготавшись, так само як і дівчата. Добре, що вчасно себе стримав, а то як би це виглядало збоку… Явно не хотілося здатися божевільним.

Проте я ж приїхав сюди не для того, щоб зважати на думку інших, а щоб нарешті розслабитися, пожити своїм життям… Тож таки розреготався, вдруге за ранок, заполонивши своїм дзвінким сміхом всю залу.

І, напевне, даремно, бо мій сміх відлякав абсолютно усіх присутніх. За лічені секунди зал повністю спорожнів, а я ж залишився собі доїдати таки смачний сніданок і мимоволі посміхатися.

А чому б і ні? Це вперше я не турбувався про думку інших. Хоча… Хотілося б, щоб Софія все-таки не сприймала мене за божевільного. Але й тут втрачу небагато. Сумніваюся, що взагалі хтось захоче мати хоч якісь стосунки зі мною. Батечко надто гарно подбав про це. Але, можливо, саме Софія й виявиться тією, хто покаже королю Кардану те, яке помилкове його відношення до людей?