Розділ 3

Ендрю

На годиннику ще не було сьомої, коли маленький промінчик сонця пробрався з-за багряної штори й підступно  почав світити мені прямо в очі. Знехотя перевернувся на інший бік та спробував знову заснути, але режим, якого дотримувався з п’ятирічного віку, давався взнаки.

Потягнувшись, встав з ліжка й попрямував у душ. Потім швиденько вдягнув сіру футболку, світлі джинсові шорти та вирушив у найбільше і… єдине місто на цьому острові.

Ще поки йшов по абсолютно пустих коридорах готелю та ловив на собі здивовані погляди персоналу, мимоволі посміхався кожного разу. Явно вони нечасто бачать, що гості готелю прогулюються так рано. Але нехай звикають, бо я саме такий й змінюватися та підлаштовуватися під загальний лад не збираюся.

Хутенько проминувши рецепцію, на мить застиг, адже помітив у дальньому куті фоє Софію. Хотілося підійти та запитати чи все в неї гаразд, але якщо вже вона у формі й знову щось собі наспівує під ніс, то, мабуть, таки мої слова дещо вмилостивили ту дівчину, як її там, точно, Крістін.

Тож пішов далі, боковим зором вловивши злющий погляд дівчини на рецепції, який вона не відривала від Софії. Ех, цікаво, що знову їй не вгодило?

Вибравшись нарешті з готелю, повільно покрокував бруківкою в напрямку до міста. Ох, побачив би мене зараз батько, з глузду з’їхав би. Бачте-но, син правлячої династії збирається пройти цілих три кілометри пішки, витрачаючи свій дорогоцінний час.

Знову посміхнувся сам собі. Мені справді подобалося таке життя. А ще… мене досі ніхто не впізнав. Навіть та… що ж це таке, імені запам’ятати не можу. Точно, Крістін.

Не сподівався на таку удачу, але перший же острів, який вибрав, виявився просто ідеальним для відпочинку. Йдучи по місто, де вже метушилися люди, ще раз побачив, що мене абсолютно ніхто не впізнав. Звісно, я принц досить маленької країни, проте раніше, всюди, куди б не пішов чи поїхав, знаходилися ті, хто мене знає, а тут… справжнісінький рай.

Почав прогулюватися містом у пошуках магазина, де можна було б придбати фотоапарат, але все ще було закритим. Аж раптом до мене долинув такий чудовий запах, що не втримався й вирушив туди. Здавалося, що зараз мною керує не мозок, а шлунок.

Я все більше віддалявся від центру міста. З кожним поворотом вулички все вужчали, а запах ставав все міцнішим та ще більш заманливим, ніж раніше. Не думав, що він міг долинути до мене так здалека, але відступати не хотів. Я ніколи не здавався раніше й зараз не збирався.

За кілька хвилин все ж спустився невеличкою вуличкою, яка вела до самого моря й помітив двоповерховий будинок, нижня частина якого була відведена під невеличке кафе «Морський бриз».

Не довго думаючи, пройшов досередини та… замовив усі страви. Їх було не так вже й багато, але хотів спробувати все, що тут є. Знаю, дещо нерозумно робити так, вперше буваючи у якомусь місці, але не втримався.

Білява офіціантка повернулася вже хвилин за п’ять, несучи в руках тацю з п’ять тарілками, а потім принесла ще стільки ж.

П’янкий аромат немов захопив мене під свій контроль і я, забувши про етикет, про який мені товкли кілька років, накинувся на їжу мало не голими руками. І смак… Аж пальці захотілося облизати, але цього вже я собі не дозволив.

Подякувавши за смакоту, знову вирушив до міста та знайшов потрібний мені магазин. Не довго думаючи обрав таку саму модель фотоапарата, яка у мене була останньою. Чудовий фокус, можливість вловити найдрібніші деталі та прекрасно передати картину, що бачу перед собою… О так, це саме те, що потрібно.

Йшов назад до готелю та фотографував усе підряд. Яка ж на острові красива природа… Пухнасті хмари, у яких можна розгледіти добре знайомих нам звірів, високі гори, прикриті сизим туманом, що м’яко перекочувався, неначе хвилями. Одним словом, все було настільки красивим, що навіть видерся на одну з невисоких вершин і фотографував, фотографував, фотографував…

Хотілося залишитися тут та навіки зберегти за допомогою цього чуда техніки красивий захід сонця, але втома давалася взнаки, тож вирішив таки повертатися до готелю.

Десь під обід я вже був у «Королівстві». Як не дивно, на зміні досі була Крістін, що, як завжди, провела мене задумливим поглядом, проте Софії я не побачив. Та мені й було абсолютно все одно. Зараз хотілося просто лягти й виспатися. А тоді вже зранку може й встану, щоб сфотографувати не захід, проте такий же прекрасний, а подекуди й набагато красивіший схід сонця.

Тож поплівся до ліфта й піднявся на четвертий поверх. Сорок дев’ята кімната на диво виявилася відкритою і я з пересторогою перетнув її поріг. Надто добре у моїй пам’яті закарбувався випадок у Лондоні, куди прилетів на один з благодійних вечорів. Тоді якимось чином одна з прихильниць нашої королівської родини примудрилася залізти до мого номера й погрожувала вистрибнути з вікна, якщо… Власне, не хочу згадувати. Проте відтоді не довіряю готельним номерам.

Піднявши зі столу перше що потрапило до рук, повільно почав ходити по номеру, прислухаючись до найменшого шереху. Проте взагалі нічого чутно не було.

Минув кімнату, другу, нічого… Аж ось і ванна. Швидко штовхнув двері та замахнувся пляшкою якогось місцевого бренду алкоголю, що стояла в кожному номері готелю. А там…

По той бік порогу на мене замахнулася шваброю… Не повірите… Софія.

– Це… це ваш номер?– прошепотіла вона, а її руки починали тремтіти від ваги швабри, яку вона досі тримала високо над головою через свій не надто високий зріст.

– Так,– промовив, обережно забираючи зброю з її рук.– Все добре?

Вона лише кивнула головою і вибігла звідси, а я ж, як якийсь дурень, посміхаючись, дивився їй услід.