Розділ 2

Софія

Тільки-но розпочався новий день, а я вже стою на порозі готелю “Королівство”. Тепле літнє сонечко зігріває так само сильно, як і найспекотнішого дня у моєму рідному місті, але лагідний вітерець, злегка обвіваючи, робить цю температуру цілком комфортною для мене.

Ще не увійшла у будівлю, а вже вражена красою готелю. Раніше бачила такі лише на картинках і ніколи не думала, що колись побачу цей витвір архітектури наживо. Жаль звісно, що приїхала сюди не для відпочинку, але впевнена, що навіть працювати у подібному місці буде легко й приємно.

– Доброго дня,– привітно посміхнувся дворецький, вітаючи нову відвідувачку, тобто мене та відчинив двері. Здається він подумав, що я просто гостя, але впевнена, що незабаром прекрасно впишуся до цього колективу й познайомлюся з усіма трішки пізніше.

– Дякую,– посміхнулася я і собі, проходячи всередину та мимоволі одразу ж роздивляючись усе довкола.

Який же чудовий хол... А ці величезні дзеркала, вишукані крісла та диванчики… Навіть трохи здалось, що я у якомусь замку.

Проте довго розглядати хол у мене не вийшло, оскільки мене побачила дівчина на рецепції. Вона спершу лише мовчки стежила за мною, а тоді поглядом натякнула, щоб я підійшла до неї.

– Доброго дня, вітаю вас у готелі “Королівство”. Ви бронювали номер?

– Доброго дня. Я... мені призначена зустріч з директором цього готелю.

– Як вас звати?– запитала вона, відкриваючи щось на комп’ютері.

– Софія Болдрідж,– якось злегка знервовано відповіла, переминаючи в руках теку з документами.

– Мг,– дівчина, здається так нічого й не знайшовши, взяла у руку телефон і натиснула декілька кнопок.– Доброго дня, до вас прийшла якась Софія Болдрідж... Пропустити?

Я ще більше занервувала. Невже мене не записали на співбесіду? Подруга, в якої я тимчасово й зупинилася, також працювала тут і мала домовитися за  все. Казала, що владнала це питання, а виходить…

– Добре,– дівчина з рецепшину поклала телефон і окинувши мене вивчаючим поглядом, промовила.- Вас вже чекають. Підніміться на третій поверх. Вам потрібні перші двері праворуч.

– Добре, дякую,– промовила та хутко поспішила до ліфта, поки вони не передумали. Всю дорогу відчувала, як спину пропалює погляд цієї дівчини. Ще коли стояла біля неї, то з боку дівчини неначе долинали невловимі хвилі роздратування та агресії. Як на мене, це не найкращі риси для рецепціоністки. Хоча не мені про це судити…

Зайшла у ліфт і натиснула на трійку. Щоб трішки відволіктися від співбесіди, що мала відбутися вже зовсім скоро, почала роздивлятися навкруги. Яке все тут красиве… Навіть дизайн ліфта неперевершений… Золоті стіни, одна з яких являється величезним дзеркалом з підлоги й аж до стелі, елегантний диванчик для тих, хто може стомитися. Хоча мені й здається, що він тут абсолютно не потрібен, адже поверхів лише чотири.

Навіть не помітила, як піднялась на третій поверх. Тиха мелодія в ліфті припинилася і двері відкрились. Вийшовши з нього, підійшла до кабінету адміністратора. Спершу хотіла розвернутися й побігти назад, зібрати речі й повернутися до рідного міста, але пригадала, чому приїхала сюди…

Зітхнувши, постукала у двері.

– Заходьте,– пролунав приємний чоловічий голос і на душі одразу ж стало трішки тепліше. Можливо, він такий же добрий, привітний, як і його голос? Чи це лише омана, що приховує за собою справжнє чудовисько? Зараз побачимо.

Я зайшла до кабінету. Адміністратор, а за сумісництвом і власник готелю, стояв біля вікна і тримав у лівій руці сигару, а у правій – келих з коньяком. Чоловік подивився на мене і посміхнувся. А після поставив келих на стіл.

– Добрий день. Ми домовлялись про зустріч,– швидко промовила я, як завжди, коли охоплювала паніка.

– Так. Ви працьовита, прийшли аж на годину раніше,– промовив він, кинувши погляд на годинник.– Сідайте порозмовляємо трішки.

Як же вчасно він промовив ці слова… Мої ноги буквально підкошувалися від цього всього стресу, що охопив усе тіло. Тож полегшено плюхнувшись на своє велике, червоне й дуже м’яке крісло, поглянула на  адміністратора, що якраз займав своє місце за столом.

– Розкажіть щось про себе. Чому обрала саме наш готель?

– Ну, добре, як ви вже знаєте, мене звати Софія. Мені двадцять…– і це все, що прийшло мені в голову.

– Десь вчишся?– хм, він зі мною на “ти” розмовляє. Можливо, тут такі правила... Попрацюю, побачу.

– Вчилась. Зараз взяла академвідпустку.

– Чому так?

На мить я застигла. Сподівалася, що мене омине це питання й не доведеться пригадувати того, що відбулося рівно о п’ятій ранку двадцять четвертого лютого. Місяць уже минув, а біль не минає досі.

– Приїхала працювати,– відповіла просто, сподіваючись уникнути подальших розпитувань.

– Зрозуміло,– чоловік зробив тягу і випустив у повітря кільце диму. А потім без зайвих слів взяв телефон і подзвонив.– Крістін, зайди до мене.

За декілька хвилин у кабінет зайшла дівчина з рецепції. Вона приязно посміхнулась. Але видно було, що Крістін зробила це через силу.

– Покажи цій дівчині її робоче місце і видай їй форму,- прямо сказав чоловік та цими кількома словами дав і мені зрозуміти, що розмову завершено.

Ми з Крістін швидко вийшли з кабінету, мало не наштовхнувшись на кількох відвідувачів готелю. По їх вигляду було зрозуміло, що вони не з бідних. Пихаті погляди, дивна, надмірно повільна хода, прикраси де тільки можна…Та іншого я й не очікувала, адже розуміла, що в подібних місцях тільки таких і можна зустріти.

Коридор виявився надто довгим, як на мене. Ми йшли і йшли, доки не зупинилися біля дверей однієї з кімнат. Крістін відкрила їх і одразу ввімкнула світло. Приміщення прибиральниць? Так, саме воно. Ряд шкафчиків, місце, щоб перевдягтися і все. Хоч це все й виглядало доволі жалюгідно, в порівнянні з іншою частиною готелю, мимоволі посміхнулася. Тепер я вже одна з них. Крістін же лише хмикнула.