Розділ 1

Ендрю

Кинув на лежак рушник і побіг до прохолодного моря. Занурювався все глибше, але взагалі не відчував холоду через спеку, що панувала на острові.

Як же довго я чекав цього моменту… Вперше за двадцять чотири роки свого життя зміг зробити собі такий довгоочікуваний подарунок – поїхати відпочити. То нудні прийоми, то благодійні зустрічі, а жити коли?

Ех, скільки вже разів пошкодував про те, хто я, але що взагалі міг би змінити? Хіба лише ось так втекти кудись, ховаючись від всього світу. Але ж завжди знайдеться якась людина, що здогадається, хто я такий. А тоді знову батечко пришле когось за мною, не даючи спокою ні на секунду.

Бісить. Страшенно бісить все моє життя. Цей суцільний контроль вранці, вдень, ввечері й навіть вночі. «Туди не можна, зіпсуєш наш імідж!» «Забудь вже про свій фотоапарат,  потрібно займатися важливішими справами!» «І де ти розкопав такого ницого друга?! Хочеш напарника на свої гульки, бери з собою сина нашого прем'єр-міністра! Як там його, Кевін? І що за ім’я жахливе.» «Хто це взагалі така? Грошей хочеш? На, на, забирай і зникни!»

Ці постійні крики, вичитка того, що можна і що ні, зіпсували моє життя… Батько досягнув такого бажаного результату. В мене не було ні друзів, ні дівчини, навіть фотоапарата, хоча останній пункт точно не надовго. Завтра, одразу ж як відкриються магазини, це зміниться.

Мимоволі аж пересмикнуло, коли подумав, що доведеться їхати додому вже сьогодні-завтра. Хотілося хоча б трішки побути звичайною людиною, а не спадкоємцем престолу Делоніксу, за яким постійно ганяються зграї журналістів, щоб зафіксувати найменшу помилочку.

Вийшов з води та перекинувши рушник через плече, вирушив до готелю. Було вже надто пізно, але коли прилетів годину тому, не стримався й одразу помчав сюди, навіть не розпакувавши речей. Освіжаючий морський бриз, незрівнянний захід сонця, м’який пісок під ногами… Вони так чудово вміють заспокоювати.

Проте справді було час з ними попрощатися. Принаймні, на сьогодні. А вже завтра я сповна надолужу те, що втратив.

Готель «Королівство» виднівся вже зовсім поруч. Який парадокс, чи не так? Тікаю від всього цього, а навіть назва місця, де живу, нагадує про те, хто я такий. Але це єдиний готель на цьому острові, тож немає чого перебирати. А ще він з легкістю міг би позмагатися з одними з найкращих готелів світу. Високі шпилі, красивий фасад, елегантний та розкішний дизайн. Можна сказати рай, звісно, для звичайних людей, які бачать будівлі подібного типу вперше. А от я на них надивився сповна.

Переступивши поріг, кивнув білявій дівчині на рецепції. Вона миттю заметушилася в пошуках мого ключа, який ще коли виходив, спеціально не поклала до всіх інших, щоб зручніше й швидше було дістати. Проте його все не було.

– Софіє, ти тут прибирала? Я ж сказала тобі не чіпати нічого на столі!– кричала білявка, а її миле личко то багровіло, то блідло.

– Нічого страшного. Я можу зачекати,– підбадьорливо посміхнувся я до Крістін, як значилося на її бейджику. Хотілося хоча б якось підтримати дівчину, а то вона страшенно рознервувалася.

– Пробачте. Зі мною вперше така ситуація,– похнюпившись промовила вона, а за секунду її лице спалахнуло від злоби.

Здивувався, адже дивилася вона прямо на мене. Проте розвернувшись, зрозумів що до чого. З ліфта якраз вийшла брюнетка у формі прибиральниці, що щось тихесенько наспівувала собі під ніс.

– Софіє, йди сюди!– гаркнула Крістін, привертаючи до себе увагу дівчини.

Вона здивовано підняла голову й поглянула на нас. В її прекрасних карих очах водночас відобразилася розгубленість, здивування та крихта розуміння. На тремтячих ногах вона підійшла до стійки, чекаючи звинувачень.

– Зник ключ від номера, а востаннє його бачили перед твоїм прибиранням. Я ж тебе попереджала!

– Знаю, але…

– Ніяких але. З…– невблаганним тоном продовжувала Крістін.

– Та ось же він,– пихтячи від злості тикнула Софія пальцем, вказуючи на мій ключ. Явно таке було не вперше. Навіть на секунду здалося, що цього разу ситуація справді була підлаштованою. Наскільки я зрозумів, ключ лежав прямо перед Крістін.

І поки дівчина з ресепшину нищівним поглядом зміряла Софію, смутно пригадав подібну ситуацію. Я в нашому родовому замку й батько вичитує мені чергову лекцію. Ну ні, я приїхав сюди відпочити від усього цього.

– Дякую. Не хвилюйтеся за те, що затримали мене. Було приємно трішки постояти в такій милій компанії,– посміхнувся я, взявши ключ та пішов до ліфта. Сподівався, що після таких слів Крістін забуде про свої образи й дасть Софії спокій, який так був потрібен і мені.