Глава 5

- Учасницею соцопитування? - вимовила та сама Зоя Мільчина, пухка невисока жінка в поважному віці, що здивовано підняла брови над карими очима. І посміхнулася. – І яка ж його тема?

- «Що для вас справжнє щастя?» - усміхнулася Іванка у відповідь на виблискуючі сміхом очі жінки і губи, що розтяглися в посмішці.

- Дитинко, у моєму віці прокинутися вранці - справжнє щастя, - реготнула жінка, похитавши головою.

- А є щось, чого б вам хотілося від життя? - вирішила йти напролом Іванка, тримаючи в руках блокнот і ручку для більшої достовірності.

Жінка зітхнула і сумно посміхнулася.

- Від життя? Нічого. А от у Смерті я б дещо попросила.

- Вибачте за цікавість, але що ж це?

- Ще одну зустріч з моїм чоловіком. Я не встигла сказати, як сильно люблю його, - стомлено посміхнулася жінка і мовчки зачинила двері.

Іванка спустилася з сходів і пішла геть, думаючи, що це така удача – мати в житті того, кому захочеться навіть у потойбіччя кричати про кохання. Нехай і ненадовго, але воно того варте. І обернулася до своєї особистої примари чи духу свят, хоч би ким він був.

- Що думаєш? – кивнула Іванка, навіть не уявляючи, як допомогти жінці.

- Думаю, що сьогодні вночі Зої насниться її коханий і вона нарешті зможе сказати про свої почуття, - задоволено усміхнувся Кай, раптом обернувшись і зазирнувши в очі Іванки, немов у саму душу. – Я дякую тобі за допомогу. Для мене вона неоціненна.

- А я рада, що змогла бути корисною, - посміхнулася дівчина і зніяковіло відвела погляд. - Ходімо, пора додому, тут холодно.

- Стривай, - раптом зупинив її чоловік, спіймавши за руку і вперше дозволивши відчути свій дотик. - А ти? Чого насправді хочеться тобі?

Іванка закусила губу і подивилася в ці дивні блідо-блакитні очі, в які провалювався її погляд.

- Хм... дай подумати, - награно-театрально задумалася дівчина. – Напевно, те, що ти, на жаль, не зможеш мені дати.

І дзвінко засміявшись, попрямувала додому, кружляючи під літаючими сніжинками.

- А от прикрасити дім до свят треба обов’язково! Адже скоро Різдво! - крикнула Іванка, обернувшись і ковзаючи на замерзлій дорозі. - Зізнайся, ти ж знаєш, де тітка ховала різдвяні прикраси?

- Знаю. На горищі, - відповів Кай, стоячи на місці і заворожено дивлячись на дівчину, що танцювала в заметіль. – Я допоможу дістати.

- Домовилися. Будеш моїм особистим помічником. Якщо ти вже оселився в моїй голові, плати за оренду! – кинула Іванка, змусивши Кая посміхнутися і похитати головою.