Глава 1

Іванка насилу тягла вулицею невеликого містечка свій багаж на коліщатках і бурчала під ніс. Адже мав її на вокзалі чоловік зустріти, але не зустрів, а таксист до самого будинку везти відмовився, як тільки дізнався точну адресу. І навіть не пояснив у чому річ. А на вулиці, між іншим, зима, сніг йде і ноги в кучугурах застрягають, що вже говорити про ті дрібні коліщатка на сумці. Тому обурювалася дорогою панночка, тягнучи поклажу, голосно і барвисто. Шкода, ніхто її не слухав – містечко ніби заснуло, хоч у вікнах і світило світло, вона точно бачила.

Насправді, це місце було тихе і дуже зручне для спокійного і розміреного життя, яким і жила її далека родичка, що заповідала цей маєток Іванці. Але дівчина до новини про будинок поставилась насторожено, бо наказувала його колишня господиня приїхати якнайшвидше і обов'язково жити в ньому хоча б місяць до того, як той остаточно перейде в її власність. І все б нічого, та тільки на носі були новорічні свята і дівчина вже мала на них плани. На жаль, на її бажання цього разу не зважали.

Фотографію будинку Іванка бачила ще в нотаріуса і приємно здивувалася: великий дім у гірляндах, що світилися, з новорічними прикрасами та червоним дахом посеред засніженої зими радував око і підіймав настрій напередодні Різдва та Нового року. Отже, йдучи вулицею, дівчина вже мала уявлення, що саме шукати.

Насилу, але Іванка впізнала будинок з фотографії і навіть адресу прочитала на табличці, ось тільки гірлянд не було, прикрас – теж, а снігом занесло доріжку. От і довелося дівчині піднапружитись, щоб дістатися дверей і відчинити замок, залишеними нотаріусом ключами.

- Не знав, що ви приїдете так швидко, - раптом пролунав хрипкий, але дзвінкий чоловічий голос за спиною, що змусив дівчину підстрибнути від страху і заверещати. - О, не лякайтесь, Іванко, я грабувати чи нападати на вас не збирався!

- Дуже на це сподіваюся, - зітхнула дівчина, витріщеними очима дивлячись на симпатичного молодого чоловіка без шапки, з блакитними крижаними очима, губами в посмішці і милими ямочками на щоках. – А ви - місцевий сторож? Гід? Маніяк?

Чоловік засміявся і змахнув рукою сніг з каштанового волосся.

- Ні, що ви, лише ваш сусід. Я знав, що племінниця Аделі Ігорівни має бути щонайменше милою, але й припустити не міг, що і почуття гумору виявиться вашою спадковою рисою характеру.

- Це був сарказм. Що ж, сусіде… що ви тут забули?

- Я наглядаю за будинком, - знизав плечима чоловік, так само посміхаючись і явно почуваючи себе комфортно в холодну заметіль. – Можу вам все показати.

- Все показувати необов'язково, - зітхнула трохи роздратована дівчина, оглядаючи симпатичного сусіда з ніг до голови, і зітхнула. - Хоча допомога з пічкою мені не завадить. Дрова у будинку є?

- Звичайно, я заздалегідь приніс, знав, що ви замерзнете, - кивнув усміхнений гість у відповідь.

- Гаразд, заходьте. І майте на увазі, якщо що, я захищатимусь!

- Запевняю, це не знадобиться, я цілком доброзичливий, - посміхнувся чоловік, сяючи білозубою посмішкою. – Тим більше, я в цьому домі живу...