Я сплю, я сплю, я сплю…Це ж не може бути правдою?!
«Агов!На кораблі! Прийом! Прийди до тями! »
Я легенько ущипнула себе за стегно…блін… боляче. Значить не сплю.
«-То ми ВЖЕ зустрічаємося? Чи мені потрібно все ж таки запропонувати тобі?» він дійсно це сказав?! Бооооже…я зараз знепритомнію! Від відповіді мене врятував директор, який так вчасно зайшов до кабінету.
«А може і не дуже вчасно…»
****
-Оооо…Рома, а я тебе шукав, - і тут його погляд падає на мене, - Ммм…Роман Олександрович. Демидова , а ти чого тут?
-Та я …цей…вже йду…пора мені, - кидаю погляд на Рому…ну Романа Олександровича, - мене чекають.
-Ні, чекай, - не сильно але дуже міцно мене схопили за руку, - Олександр Назарович у Вас щось термінове? Чи це почекає до завтра?
Рука під його пальцями палає, а погляд директора, що бігає від мене до вчителя і навпаки ще більше нервує. Туди сюди, туди сюди і в якийсь момент його брови в злетіли до гори .
-Ооо..цікаво, цікаво, - протягнув Назарович ніби все зрозумів.
«Що зрозумів? Що? Якби і нам зрозуміти…»
-Роман Олександрович ти що, в перший день і зустрів наречену?
-ЩОО?! – даремно я зробила вдих, бо зараз мене душить кашель.
-А що? Прізвище міняти не потрібно, - легка посмішка на вустах директора збиває з пантелику, - ну добре пожартували і добре. Завтра зайдеш після уроків до мене Роман Олександрович.
І не дочекавшись відповіді Олександр Назарович рушив коридором далі. Я точно не сплю?!
-Я зайду до уроків, - бархатний голос Романа Олександровича звучить рівно.
Це було сказано вже в спину Назаровича який тільки махнув рукою навіть не збавивши кроку.
-Ну то що? Ходімо? – не відпускаючи моєї руки Роман Олександрович попрямував до виходу.
-Чекай…те, - я легень висмикнула свою руку, - напевно так буде краще.
«Ще одного жарту про прізвище я не винесу! То Алька то Назарович!»
Здвинувши брови Роман Олександрович здавався розчарованим, але ж так буде краще. Чи він хоче в свій перший день зіпсувати свою так звану кар’єру вчителя? Швидкий рух голови…напевно це був знак згоди і ми рушили далі.
На вулиці я попрямувала до виходу з території школи, але легким рухом мене направили на автостоянку. І я було дещо здивована коли ми підійшли до Porsche Cayenne темно-синього кольору. Чомусь я думала, що побачу якийсь спорт кар.
-Пропоную десь перекусити і поговорити, - Роман як справжній джентльмен відчинив мені дверцята, - до мене поїхати не пропоную, хоч і дуже хочеться.
Останні слова я вже почула коли двері за мною зачинилися. Він дійсно це сказав? Він би хотів відвезти мене до себе? А потім що? Ох…краще б я про це не думала…бо на думку спадають наші поцілунки. А ще цей аромат в авто. Шкіра, цитрус…і щось таке…якесь дерево. Роман. Це його аромат. І з кожним вдихом мої легені наповнювалися його ароматом і це п’янило .
Як я можу йому довіряти і відчувати в ньому близьку до серця людину? Ми бачимося з ним вдруге в житті? Ну …добре, в треті. А відчуття ніби я знаю його давно, а по факту я про нього не знаю нічого.
«Ну не скажи…а на класній годині скільки всього він про себе розповів?»
Це не те, що я б хотіла знати. Хоча ні..це теж корисна інформація…але все ж таки. Що між нами відбувається? Чому він був там у Львові? Чому один? Чому не відштовхнув мене? Бо на здраву людину я тоді мало була схожа? І зараз? Що це? Це надія на майбутнє,на щось прекрасне? Чи це марна надія з його сторони? Лише хвилина зацікавленості і все… Надіюсь хімію, що іскрить між нами відчуваю не тільки я...
«Но но но..яка хвилина? Нам це не підходить?»
-Мені звісно подобається на тебе дивитися, але може ми все таки підемо перекусимо?, - що? ЩО?
Чому він стоїть справа від мене і тримає …тримає ВІДЧИНЕНІ ДВЕРІ! Коли ми встигли приїхати? Я що, знову пішла в себе так далеко, що не помітила як ми проїхали майже пів міста? Боооже…ці екскурсії в глубини мого розуму мене до добра не доведуть.
«А він там є?»
Я вже в цьому сумніваюсь…