РОЗДІЛ 4.4

На чистому, як цнотливе полотно, небі височіє яскраве повнолуння. Місячна, зоряна ніч огортає білим сяйвом одинокий будинок, разом з навколишнім лісом, підтримуючи атмосферу містичної тиші. 

Дитячий будинок вже давно згасив вечірні вогні, наповнившись міцним сном. Простоявши увесь день біля гратчастого вікна, заморена Мерлін не відходить ні на крок - чекаючи, не змикаючи очей, надіється на поміч друга.

Повільно, втома починає панувати над змученою безсонням дівчинкою, не лишаючи шансу на подальшу боротьбу за власний порятунок, покриваючи її тяжку голівоньку мареннями сну. Та незабаром, із темних закутків запамороченого розуму тьмано проривається знайоме з казок та легенд "хоу-хоу-хоу", що кожного разу повторюється з більшою, гучнішою силою - дівча миттєво прокидається.

Не розібравши до ладу, чи то був сон, чи навіянні галюцінації, маленька одразу ж, без жодної затримки дій, хутко відчиняє віконну раму, прослизає крізь залізні прутні, вибігши на двір. Розгублено кружля по крижаному снігу, хаотично озираючись навколо, вона вигукує у весь голос:

МЕРЛІН

- Дзіню! Санто! Я тут! Сюди! Хто небуть! Сюди! Я тут!

Та як би гучно не здіймалися її слова - все марно, ані звуку у відповідь благанням. І знову втома, знов тяжке безсилля поглинає безпомічне тендітне тільце, змушуючи змучене дівча впасти на коліна, обморожуючи худорляві ноги; примушуючи випускати з застужених холодним вітром легенів ледьве не передсмертний подих.

Світло, що до кінця наповнювало душу дівчинки, неспинно тліє, горючи вогнем розпачу; аж поки, десь у далені, відлунням - дзвін, спелетений зі вже знайомим "хоу-хоу-хоу", стрімко наближається до дитяти, змушуючи обернутися на лунаючий казковий гомін. 

Поміж дерев - кримезна тінь. Наближаючись до пустого, засніженого двору, вона поступово розвіює примарну таємничість, розкриваючись у сяйві місяця: Дзінь, Санта та уся супроводжуюча їх світа нарешті прибули. 

Жваво визирнувши з саней, скочивши ніжками до холодної землі, Дзінь біжить на зустріч любій подрузі. 

ДЗІНЬ

- Мерлін!

Тьмяно усміхаючись, напрямляючи скалічений погляд до друга, ледь махаючи кволою рукою:

МЕРЛІН

- Дзіню... Це ти...

Друзі вітають одне одного емоційними обіймами.

Слабким голоском:

МЕРЛІН

- Я знала, що ти стримаєш слово. 

Оленя втішає дівчинку, тихенько шепочачи на вушко:

 ДЗІНЬ

- Все буде добре. Ми заберемо тебе з собою. Ніхто більше не посміє тебе скривдити - тепер на тебе чекає нова сім'я.

Над товаришами нависає величезна темна фігура, криючи обох своєю тінню.

САНТА

Значить, це ти так звана Мерлін Гоуст? 

Припинивши обійми, друзі перемикають усю увагу до Санти. Щиро здивована омріяній зустрічі, Мерлін, з раптово широченними очима, встає з колін - миттєво збадьорюється, у ступорі розглядаючи казкового дідуся, поки той, стоячи з поважно складеними руками, припіднявши густу брову, споглядає на розгблене дівча.

МЕРЛІН

- Ого...

Не змінюючи серйозного виразу обличчя:

САНТА

- "Ого"? Не схоже на ім'я. 

Дівчинка різко оговтується:

МЕРЛІН

- Так. Тобто, ні. Тобто... Так, я Мерлін Гоуст...

Одразу переходячи до справи:

САНТА

- Добре. Часу у нас, нажаль, обмаль, юна леді, тому одразу запрошую до саней.

Дідусь наполегливо садить розгблене дівча на своє широке плече - разом вони прямують до екіпажу.

МЕРЛІН

- Дзінь багато розповідав про тебе.

САНТА

- Сподіваюсь, щось хороше.

Посміювання:

МЕРЛІН

- А ти дотепний.

Щасливий за подругу, Дзінь застигає на місці, розглядаючи радість у її вустах, очах, виразі обличчя - згодом поспішає слідом.

Поряд з санами, дівчинка вперше у житті вбачає тендітну пані Клаус, що стоячи неподалік, випромінює привітливу посмішку. 

МЕРЛІН

- Це ж ви!

Санта зупиняється навпроти дружини. 

МІСІС КЛАУС

- Дзінь і про мене встиг розповісти?

МЕРЛІН

- А як же! Я знаю, що як би не ви - ми з ним й не зустрілися.

Лагідно приклавши долонь до впалої щічки:

МІСІС КЛАУС

- Повір, дитя: хоробрість та наполегливість привели його до тебе. Все інше - лиш допоміжні деталі на довгому шляху.  

  Суворо: