Розділ 4.2

Відкривається лісовий краєвид. Скоро, після пережитих подій, друзі повільно йдуть засніженою стежкою - виходять на широчезну поляну, навкруги оточену деревами.

Дзінь зупиняється - озирається:

ДЗІНЬ

- І навіщо ти мене сюди привела?

Шкандибаючи позаду, Мерлін виходить уперед, тихенько промовляє:

МЕРЛІН

- Для того...

Зупинившись, усміхнено обертається до Дзіня:

МЕРЛІН

- Аби навчитися літати.

Олень дивується; дивиться на подругу, мов на схиблену:

ДЗІНЬ

- Не думаю, що сможу тебе навчити...

Легкий сміх:

МЕРЛІН

- Дурнику... Ми тут, аби навчити тебе.

Дитячий сміх продовжує лунати. Звірятко обурюється, зухвало відповідає:

ДЗІНЬ

- А я вже вмію!

Дівча втихомирюється.

МЕРЛІН

- Так, але не вмієш злітати - отже, не вмієш.

Різкий кам'яний погляд; ображено:

ДЗІНЬ

- Ще й знущаєшся?

Засоромившись:

МЕРЛІН

Вибач. Я тут подумала, чтому б тобі не спробувати злітати, як це роблять, скажемо, літаки? Куди краще, ніж кожного разу ризикувати власним життям, правда ж?

Допитливо:

ДЗІНЬ

- Що таке "літаки"?

Задумливо підбираючи слова:

МЕРЛІН

- Ну, типу... залізні птахи.

Дівча намагається проілюструвати руками.

МЕРЛІН

- Вони розганяюьться, набирають швидкості і - взлітають.

Дзінь замуслюється і раптом згадує:

ДЗІНЬ

- Ну, звісно... Здається, зрозумів! Та у моїх краях на таке здатні лише дорослі олені екіпажу.

Підбадьорливо, зкочуючи очі:

МЕРЛІН

- П-ф-ф... І ти дійсно думаєш, що гірше за них? Просто спробуй.

Мерлін відходить у сторону.

МЕРЛІН

-Зараз все у твоїх... копитцях. Хе-хе. 

Пауза. Оленя - відчуваючи незрозумілу тривогу, легкий страх перед новою перешкодою - непохитно вдивляється у далечінь.

ДЗІНЬ

- Що ж...

Зібравшись з силами, Дзінь готовий до вольового випробування: ставши у стійку, зробивши глибокий вдих - він жваво старутє. Розігнавшись до максимальної швидкості, летючий олень, хоч і на трішки, та все ж відривається від землі - Мерлін яксраво радіє.

МЕРЛІН

- Так! Так!!!

Але в останню мить, задивившись униз, оленя раптово з тріском врізається у найближче дерево своєю голівонькою - дівча лякається, занепокоєно вигукуючи з далеку:

МЕРЛІН

- Дзіню, ти впорядку?

Підвівшись на ніжки, болісно прохрустівши шиєю:

ДЗІНЬ

- Так! Все гаразд!

Дівчинка, приклавши руку до серця, прикривши очі, зітхає з полегшенням. 

У цей же час, нарешті, видніється виникла рішучість у хороброму погляді оленяти. 

ДЗІНЬ

- Треба спробувати ще.

***

Згодом слідує незліченна кількість тяжких, але завзятих спроб: Дзінь то так само врізається у стовбури дерев, то застрягає поміж гілок або у чиїхось дуплах, то потопає у масивних, холодних кучугурах - і кожен з цих невдалих фіналів повторіється знов, і знов, і знов. 

Зрештою, втомлений, змучений гнівом, люттю до невдачі, хитаючись із боку у бік, олень до останнього намагається встаяти на ніжках. Мерлін, щиро непокоячись, підбадьорюючи, спостерігаючи за поразками увесь цей час, підходить до розлюченого друга.

МЕРЛІН

- Може, вже пора перепочити?

Агресивно відмовляючи:

ДЗІНЬ

- Ні! В мене немає часу на це! Санта зараз там, на острові, а я ще досі тут - ослаблений і безпорадний!

Пауза. Тяжке дихання, тремтіння:

ДЗІНЬ

Хіба це не в твоїх інтересах..?! Тобі потрібен подарунок - і я добуду його! 

Торкнута майже до сліз, дівчинка встає навпроти друга - тендітно торкнувшись його підборіддя, підводить насуплені очі до своїх розчулених очей.

МЕРЛІН

- Ти занадто добрий до мене, та не до себе. Ця лють, цей страх - вони тобі не допоможуть.  Аби літати, необхідно бути легким. Відпусти тягар, перепочинь, зберись...

Мерлін лагідно цілує Дзінь у лобик, пошепки промовляє останнє слово:

МЕРЛІН

- Лети.

Дівчинка відходить у бік. Натхненний дружньою підтримкою, олень дуже швидко переводить подих - випрямившись, знаходить сил на остнню спробу. Він впевнено відходить на потрібну дистанцію, спокійно видихнувши, заплющує очі та біжить - біжить, поринаючи у теплі спогади, згадуючи свою домівку, уявляючи усміхнену Мерлін, що до останнього вірить у нього.