Розділ 4.1

Напружена тиша. Друзі сидять на протилежній, від Діани, стороні ліжка. Мерлін, тримаючи новорічного листа, читає - Дзінь, сидячи поруч, щурячи очі, намагається зрозуміти хоча б одну написану літеру.

МЕРЛІН

- До-ро-ги-Й Са-н-та К-лаус, п-ро-ш-у, за-бе-ри м-ен-е до с-е-бе...

Пауза.

ДЗІНЬ

- Це все?

Виправдовуючись:

МЕРЛІН

- А чого ще ти чекав від маленької дівчинки? Я навіть читати нещодавно навчилась.

Олень зіскакує на підлогу, задумливо бродить туди-сюди, схвильовано розмірковує над невиконаним бажанням.

ДЗІНЬ

- Не розумію... Чому він відмовив? Чому не відповів, не пояснив? Можливо, сталася помилка, нещасний випадок або тощо.

Скорботно схиливши голову, зітхаючи:

МЕРЛІН

- Як я і казала...Така доля, ось і все.

Пауза. Дзіня, бурхливою хвилею, пробирає лють - у його очах одночасно злість, розгубленість та тьмяний розпач.

Він скрикує:

ДЗІНЬ

- Ні! Не вірю! Сталася помилка - Йому треба доповісти!

Дзінь стрімголов тікає з кімнати у невідомому напрямку.

Схвильовано, у слід:

МЕРЛІН

- Дзіню, ти куди?!

***

Густі, депресивні хмари простягають сіре небо. З даху малими грудками сиплеться сніг - стоячи на краю, боязко дивлячись униз, маленький олень ось-ось збирається стрибати, та вже знайомий страх, пазурями вчипившись у чарівне створіння, ніяк не дає здійснити цей єдиний, доленосний крок.

Тяжке дихання, тремтячий голос:

ДЗІНЬ

- Так... Гаразд... Це усього лише мій страх, усього лише мій страх... Зберися... Лише... Один... Крок...

Міцно заплющуються очі, сердце стискається у грудях, звучить фінальний видих - Дзінь робить крок вперед. Темнота, падіння: ніжки панічно перебирають повітря; відчувається непоборне тяжіння, яке щосили тягне униз, а в кінці - легенький хрускіт, тихий стогін, примарна біль.

Дзінь розплющує очі: над головою - високий дах, що досі сипле снігом; під скрученими ногами - бліденька Мерлін, котра ціною власного тіла підхопила друга, не дала впасти, розбитися об тверду землю. Вона нерухомо лежить, з теплотою дивиться на нього, усміхається крізь муки.

Шоковано; завмерши, з випучиними очима:

ДЗІНЬ

- Навіщо..?

Дівча мовчить, неспішно поринає взором у небо - дуже скоро похмурі хмари розсіюються, розлітаються по різні боки; вранішнє сонце, пускаючи лагідне проміння, осяює вірних друзів.