Розділ 3.2

Світла, зоряна ніч. Зимова природа завмерла мов намальвона картина, і тільки легкий сніг, що ніжно сиплеться з небес, додає їй граціозного руху. Дзінь хутко пробирається лісовою стежкою, везучи на собі маленьку Мерлін, що міцно обохопилює шию оленя, притиснувшись до його спини.

Пізніше, друзі зупиняються посеред невеличкої відкритої місцини - дівчинка обережно злазить, стає босими ніжками на холодну землю, озирається навкруги.

МЕРЛІН

- Ну, і де свято?

Дзінь посміюється, а потім - починає співати чарівною мовою птахів, ревти голосом диких звірів. Такого Мерлін точно не очікувала.

МЕРЛІН

- Що ти робиш?

Оленя відволікається, промовляючи пошепки:

ДЗІНЬ

- Тихше, не відволікай. Ці стародавні мови знає кожен летючий олень, ще з раннього дитинства. Просто довірся мені.

Казкова мелодія продовжує безперевно лунати ще деякий час, та врешті решт, у відвовідь лунає лише самотня тиша.

У Мерлін виникають сумніви щодо невідомого їй задуму:

МЕРЛІН 

- Все точно йде за планом?

Знервовано:

ДЗІНЬ

- Зараз, зараз.

Дзінь щосили підвищує звучання, потім ще, і ще, і ще - знову тиша. Від довгої “промови” олень все дуще наривається на хрип, та все одно не зупиняє співу, аж поки остаточно не втрачає залишки свого дзвінкого голосу - різкою блискавкою, його б'є смуток, болісне відчуття не виправданих надій.

Ослаблений, він розвертається до подруги, що стоїть за ним – ховає соромливі очі.  

ДЗІНЬ

- Вибач... Схоже, я тебе підвів. Вже занадто пізно - нам час йти.

Мерлін, приховуючи смуток, відповідає вірному товаришу мовчазною, втішливою усмішкою – друзі збираються повертатися додому. Тількино вони проходять декілька кроків по шляху назад, звідки не візьмись, поступово на деревах осідають птахи, із нір виходять їжачки, визирають білочки, зайці; хижаки також не залишаються в сторонці: вовки, лисиці, чупакабри і навіть головна прикраса цих країв: пухнаста, сіра кішечка на ім’я Мишка - новорічною несподіванкою, усі лісові жителі колом оточили двох добрих приятелів.

Захопливо обдивляючись кожного прийдешнього звіра, дівчинка ледь стримується від щирого подиву і окриляючого щастя, що злившись во єдино, зцілюють її понівечену образою душу. Вражений дивовижним чудом, заряджений настроєм Дзінь виблискує сяючими очима, із бурхливим натхненням споглядає на подругу:

ДЗІНЬ

- Ну, що? Час святкувати!