Розділ 2.2

Пролітаючи крізь всесвіт, таємничі глактики, багатогранні сонячні системи, пролягаючі планети, юний олень не змінює свого шляху, цілеспрямовано слідуючи за найяскравішою зорею.

Нарешті, замість зірки, видніється Земля - Дзінь додає ходу. Пролитівши крізь хмари, він раптово завмирає. Перед очима дивовижна краса: з одного боку - день, з іншого - ніч; ліворуч люди - такі, а праворуч - інші. прямо - мороз, позаду - спека. Все настільки різне та в той же час одне, немов усі світи сплелися у єдиний.

Та немає часу втішатися красою - Дзінь починає вигукувати:

ДЗІНЬ

- Санто! Санто!! Санто!!!

Ніхто не чує, ніхто не відповідає. Олень літає то туди, то сюди - нікого немає. Виникає думка: невже Санта полетів додому? Аж тут чується знайоме:

САНТА

- Хоу-хоу-хоу!

Дзінь зривається на голос.

ДЗІНЬ

- Санто! Я тут!

Оленя летить за дідусем, влітає в темні густі хмари. Нічого не видно - Дзінь зависає на місті, прислуховується.

ДЗІНЬ

- Санто? Санто?!

Бах! Тах! Бах!!! Хаотично розсіюються блискавки - шумлять, гримлять, виблискують, здригають небо.  Олень кричить, лякається, кудись тікає, поки випадково не випускає подарунок, що разом із зірваним ремнем летить у вільному польоті.

ДЗІНЬ

- Ні!!!

Олень мчить рятувати пропажу, опускаючись так низько, що вмить виринає з чорних хмар.  Швидко підхопивши, Дзінь трохи заспокоюється, але раптом задиваляється униз, знаходячись занадто низько над землею - в очах двоїться, стає не по собі; щось містичне, тягуче мов водоворіт, змушує оленя впасти камнем прямісінько у невідомий темний ліс.

Не пискнувши, не видавши ні звуку, Дзінь нерухомо лежить: забитий об ламкі гілки, обліпляний холодним снігом.

Чується сніжний хрускіт. Перед тим як заплющити чумні очі, олень несвідомо бачить перед собою людську руку, що поступово закриває його взір, застилає темрявою.