Розділ 2.

Марина, Вадим та Аркадій зустрілися цього прохолодного ранку понеділка не випадково. Але, про те знали хіба зірки, що давно сховалися за повними від снігу хмаринками.

Марина не стала уточнювати, до яких  дій по власному порятунку вже вдавалися два товариші. Навіщо дарма час витрачати.

Вона знову обійшла темно-синій бус й уважно поглянула на заблоковані дверцята з боку водія.

– Як варіант, – неспішно почала вона, уважно спостерігаючи за реакцією Аркадія та Вадима, – знімаємо резинку зі скла. Таким чином відкриваємо собі доступ до замка. Беремо товстий дріт, загибаємо в крючок. Просовуємо у нірку й відкриваємо замок. Тоді швидко відчиняємо двері, хапаємо ключі й вимикаємо сигналізацію, доки сусіди не прокинулися.

Очі Аркадія розпливлися на пів обличчя ще на словах «знімаємо резинку зі скла».

– Якщо дозволите, я можу це зробити нігтями. Вони з укріпленням. Або пилочкою для нігтів, вона у сумочці.

– Це схоже на вандалізм, а не порятунок, – прокоментував Вадим.

– Та без проблем, – знизала плечима Марина. – Викликаємо аварійку й поліцію.

– Тільки обережно, – надув щоки Аркадій.

Дами вперед! Які джентльмени!

Марина підділа ручкою пилочки для нігтів резинку на склі.  Остання слухняно перекочувала до неї в руки.

– Потримайте, – вона передала майно до рук власника. – Вадиме, йдіть погляньте. Бачите, нам відкрився доступ до замка. Є у вас щось довге, міцне, з крючком?

– Дріт? Де ж ми його візьмемо? А у вас в сумочці немає?

– А у вас вдома? В гаражі?

– Аркаш?

– Якого діаметра треба? – пробурмотів Аркадій, тицьнувши Вадиму в руки резинку-ущільнювач.

– Міліметра чотири і більше, – відповіла Марина. – Й плоскогубці візьміть. Його на кінці треба буде зігнути в крючок.

Доки Аркадій бігав додому за інструментом, Вадим спробував з'ясувати хто із чоловіків Марининого життя навчив її відкривати машини без ключів. А заразом чи багато тих чоловіків у її житті, і у яких вона з ними стосунках.

– Знайомі даїшники, – коротко відповіла Марина. – Нас познайомив слідчий на дні народженні  судді.

Вона не стала розповідати Вадиму, що сама колись опинилась у такій же ситуації, і врятували її дійсно патрульні, що проїжджали повз.

– Яке корисне у Вас коло знайомств, Марино Миколаївно, – підмітив Вадим. – А я от на фабриці працюю. На нашій місцевій, що солодощі виготовляє. Я міг би підсолодити вам життя.

– Ну тоді з Вас цукерки, а з Аркадія чай. Зустрінемось завтра на цьому ж місці, у цей же час, – Марина відверто насміхалася.

Вона сподівалася, що Вадим зрозуміє натяк і їй не доведеться казати в голос «я не зацікавлена у близьких стосунках з вами». Бо ж тоді Вадим може поставити логічне запитання «чому?». Марина не мала на нього відповіді. Може тому, що зустріч з потенційним партнером, якщо й мусить бути неординарною та яскравою, то вже точно не такою неприємною. Й не починатися з образ та принижень.

Аркадій повернувся не так швидко якби хотілося Марині. Холодний ранок встиг посмикати її за темно-сіре пальто. Звісно ж вона одягалася аби їхати в машині де працює пічка. Та йти у свою машину грітися, здалося їй поганою ідеєю. Ввічливість змусить  її запросити туди Вадима. Тож Марина пританцьовувала біля чужого буса, потираючи руки, сховані у тоненькі осінні рукавички. Її берет притрусило снігом, його чорний козирок став схожий на морду далматинця.

Нарешті на горизонті замаячив Аркадій з дротом у руках.

– От тільки таке знайшов, – простягнув він Марині сріблястий дріт.

– Короткуватий, але спробуємо.

Марина обережно занурила дріт у нірку й з третьої спроби упіймала замок на крючок. Та дріт і справді був коротким й заледве показував хвоста.

– Аркадію, потрібно смикнути сильно. Давайте я триматиму, а ви смикніть вгору.

Аркадій з відвертою тривогою на обличчі просунув пальці між металевою обшивкою машини й зімкнув їх на Марининій руці. Вона відчула, що ті чоловічі руки теплі, на відміну від її майже крижаних кінцівок.

– Сильно, – видихнула вона чоловіку, що стояв занадто близько для прийнятної для неї соціальної дистанції.

Аркадій кивнув у відповідь.

– На три, – прошепотів він. – Раз, два, три.

Він смикнув. Маринині пальці та дріт підкинуло вгору, а вулицю роздер противний звук сигналізації. Марина одразу ж вхопилась за ручку й смикнула дверцята на себе.

– Вимикайте! – скомандувала вона Аркадію.

Той вскочив у кабіну, витяг ключі із замка запалення й натиснув кнопку. Сигналізація стихла. Марина продовжувала тримати дверцята відкритими, про всяк випадок.

– Ну все! Ви врятовані. Сідайте до машини та від'їжджайте. Я на роботу спізнюсь. Вадиме, Вас що двічі запрошувати.

– Так, так, – Вадим без ентузіазму поліз на сидіння пасажира.