Загадане бажання

Я дуже залежна від чоловічої краси. Коли бачу вродливого чоловіка, мій мозок просто вимикається — ні думок, ні логіки, тільки естетика. Це дратує, бо я розумна жінка, а поводжуся як підліток на концерті бойз-бенду. Тож я придумала собі терапію: розмальовую «ідеальні торси» і вішаю їх на стіну. Думала, що так знешкоджу залежність — перетворю красу на картинку, на безпечний арт-об’єкт. Але, як виявилося, Всесвіт має дивне почуття гумору. Бо одного дня ці картинки вирішили, що їм тісно на папері…

Ще й досі я знаходжуся в пошуках ідеального варіанту святкування Нового року. В дитинстві все було просто – заздалегідь заготовлений сценарій: ялинка, мандарини, подарунки… Та навіть тоді мені було тісно в цих рамках, тож ми з сестрою готували свою власну шоу-програму, яка жодного року не повторювалася. Цього разу я зустрічала Новий рік на одинці зі своїми думками, полумиском олів’є та келихом шампанського.

Тєліка в новій квартирі у мене не було, тож мій погляд блукав серед гарних, як намальованих, чоловіків, що окупували мою стіну. Тепер, сидячи на самоті, я розуміла: ця дивна «терапія чоловічою краси» - єдине, що рятує мій мозок від нудьги. У цю новорічну ніч  під бій курантів я загадала бажання без ентузіазму, просто тому що так треба

Без свічок, без шампанського, без діалогу зі Всесвітом.

Просто подумала:

«Хочу ідеального чоловіка».

Навіть не уточнила — якого саме.

Це, як виявилося пізніше, була фатальна помилка.

Я прокинулася від відчуття, що на мене дивляться.

Не в переносному сенсі, а майже реально відчувала погляд на собі. І не один.

І ще — хтось бурмотів.

— …я ж казав, що я логічно кращий

— Ти взагалі намальований без тіні, сядь

— Вона вже прокинулася?

— Тихо. Вона — Творець.

Я відкрила очі.

Наді мною стояли чотири чоловіки.

Наполовину оголені. Всі дуже маскулінні.

І — що найгірше — знайомі.

Мої.

Зі стіни.

— Ні, — сказала я в темряву.

— Так, — сказали вони хором.

Я сіла в ліжку, підтягнула ковдру до підборіддя і спитала єдине логічне, що спало на думку:

— Ви хто?

— Ми — варіанти, — відповів перший.

Він виглядав так, ніби знає, де лежать моя податкова декларація та мої потаємні мрії.

— Я — оптимальний, — додав другий, поправляючи неіснуючі окуляри.

— Я — мовчазна сила, — пробурмотів третій з кутка.

— А я — Ідеал, — сказав четвертий і одразу всівся на моє ліжко так, ніби мав на це право.

— Злізь, — сказала я.

Він не зліз. Він образився.

— Я загадала одного, — пояснила я розважливо, наче пояснюючи щось малим дітям.

— Ти не уточнила, що саме тобі потрібно, — сказав Інтелектуал.

— Ідеал — поняття багатовимірне, — підтримав Альфа.

— Я взагалі тут випадково, — буркнув Мовчазний.

— Брехня, — сказали всі.

— Та замовкніть, хоч на хвилину! В мене від вас голова тріщить. — заволала я.

На мить вони затамували подих і стало підозріло тихо.

Потім я встала, накинула халат і пішла на кухню.

Варіанти пішли за мною.

— Ви що, їсте? — спитала я, дістаючи салат.

— Концептуально - ні, — сказав Інтелектуал.

— Я м’ясо, — сказав Альфа.

— Я нічого не їм, — сказав Мовчазний і взяв канапку.

— А я — естетику, — сказав Ідеал і випив шампанське.

За столом стало тісно.

Вони сперечалися, хто з них потрібніший.

— Вона потребує стабільності.

— Вона потребує пристрасті.

— Вона потребує тиші.

— Вона потребує мене.

Я дивилася на них і думала, що ідеал — це перебір.

Годинник пробив сьому ранку.

Салат закінчився.

Шампанське теж.

— Слухайте, — сказала я. — А ви надовго тут?

Вони переглянулися.

— До першого ранкового усвідомлення, — наголосив Інтелектуал.

— До останнього ковтка кави, — сказав Альфа.

— До перших півней, — сказав Мовчазний.

— До останнього розчарування, — сказав Ідеал і чомусь посміхнувся.

Світло за вікном стало сірим.

Вони почали блякнути.

— Гей, — сказала я. — А як же… ну… все?