Розділ 8

–   8   –

– Я не відпускав тебе! – слова Назаретянина сягнули моїх вух навіть в мороці межисвіту.

Ого! В нашого ягняти ріжуться зубки? Такий несподіваний виверт був цікавий навіть мені. Тож не вдаючи ображену гордість, я з півдороги вернувся назад у корчму і присів поруч.  

 – Слухаю тебе, Назаретянин?

Але Назаретянин мовчав. От же ж, вічна біда кожного інтелігента. Сказавши «а», у них ніколи не стає духу додати «б». Доведеться самому починати розмову, щоб якось розворушити, заглибленого в самоспоглядання, філософа.

– Хоч і важко мені це визнати… - почав я здалеку, закидаючи непомітну наживку. – Але мушу сказати: ти молодець! Справжній мастак!

Від моєї похвали Назаретянин весь зіщулився і увібгав голову в плечі. Все ж – дурнем він не був, і розумів, що похвала в устах ворога нічого доброго не віщує. Тож я не дав йому розчаруватися у цих припущеннях, і продовжив не менш улесливим тоном.

– Так усе спаскудити, перевернути з ніг на голову – ще треба вміти. Віриш, досі дивуюся, чому Він не спопелив тебе заздалегідь, а дозволив розіграти  цей фарс до кінця?

– Не тобі судити Його і мої вчинки, – зробив слабку спробу огризнутися Назаретянин. Та не на того натрапив.

– Перепрошую, шановний… Лише думки не підвладні осуду, а публічні вчинки – дещо інше. Насмілився випертися поперед інших, май терпіння і сили, дізнатися їхню оцінку і себе самого, і доконаного чину. Навіть, якщо ти з нею не згідний. І тим більше – якщо вважаєш, що тебе невірно зрозуміли. Лише так можна збагнути: де припустився помилки.

– З тим, кого йменують батьком логіки, сперечатися марно, – зітхнув Назаретянин. – Що ж, говори далі… Може, справді допоможе. В чому, на твою думку, була моя помилка?

– В тому, що ти перекроїв на свій лад Його мету!

– А тобі, Духу Зла, достеменно відомо, чого саме Він хотів досягнути, відправляючи мене до людей? Чи не надто самовпевнено?!

– Ні. Не забувай, що я – Його тінь. І щоб творити Зло, зобов’язаний знати: що саме Творець уважає добром, – усміхнувся дещо зверхньо я.

– Несподіваний підхід… – Назаретянин був щиро здивований, таким баченням моєї ролі у світобудові, але не став сперечатися. – Нехай… Кажи далі. – Але не втримався і таки підкреслив свою близькість. – Цікаво дізнатися, що саме в задумі батька мені, його синові, залишилося невідомим?

– Започатковуючи нову віру, Творець хотів не себе возвеличити, а вказати людям шлях до вдосконалення. Йому прикро було бачити, що людина, яку Він власноручно, тисячоліття тому, поставив з лап на ноги, так і не змогла позбутися своїх хижацьких інстинктів. Використовуючи руки і мозок, цей Божий дар, не для розвитку особистості, а задля упокорення світу! Поквапно підминаючи його під власну звірячу натуру. І посилаючи тебе, з проповіддю добра, Творець сподівався, зронити в їхні душі паростки тієї сили, яка з часом вичавила б з людини хижацьке начало.

– Саме це я старанно робив… – все ще не розуміючи, стенув плечима Назаретянин. – Що ж не так?

– Різниця, як між гарячою водою і окропом! – відрубав я геть нетактовно, обурюючись такій сліпоті. – Ти, не паростки висадив, а одним махом перетворив цілі народи на бидло. Сумирних овечок! Відібравши в них і найменший шанс стати на стезю розвитку. Більше того, своїми догмами, ти віддав ці народи в рабство тим, хто тобі не повірив. При цьому, зваж, проповіді слухали ті, хто хотів мислити і щось робити, а пустили нове вчення повз вуха, або ж надто жорстокі і черстві серцем, або – надто дурні, щоб бодай щось збагнути. А значить, невдовзі, над всім запанує пригорща лихих дурнів! Яких, доволі швидко, зімнуть підлі хитруни, як тільки збагнуть, що в світі, заселенім вівцями, найкраще живеться вовкам і пастирям.

– Ти не смієш!

– Ще й як смію… Тим паче, що твоя самодіяльність і мені додасть роботи. Кожен, хто має в голові бодай одну клепку, відразу збагнув би, що, в подібному світі, прожити життя і не порушити жодної заповіді, не зможе навіть цілковито паралізований немова. А це в свою чергу призведе до ситуації, коли я, замість того, щоб отримувати задоволення від штучного зваблення святенника чи вродливої цнотливиці, або – споглядання пекельних мук невиправного злочинця, буду змушений пакувати в чистилище юрми сіреньких душ. Де цілий штат чортів і бісів, стане відмивати їх від бруду і готувати до вічності. Жах! Я вже відчуваю себе не Сатанаїлом, а – директором сумісної пральні і бані.

Схоже, мій сарказм справив на Назаретянина більше враження, ніж попередня конструктивна критика.

– Я не можу сперечатися з батьком логіки… – повторився він недавно сказане порівняння, що багатомовно свідчило про розгубленість і розгардіяш в думках. – Особливо там, де логікою нічого не підтвердиш. Щоб Бог оселився у серці, в нього потрібно лише повірити. Переконати себе в тому, що він є, і що шлях до нього лежить через праведне життя. Усе просто…

– Так, так… Знайома пісенька… Ти скажи краще, за що ви так жорстоко обійшлися з Понтієм Пілатом? Який, до речі, лише допоміг тобі осягнути мету. Адже ти сам збирався піднятися на хрест?

– Я не судив його…

– Але й не сперечався. Не намагався відстояти. Хоча міг…

– Батькові видніше хто вартий світла, а хто – лише спокою…

– Чудовий спокій: тисячоліттями не відати чи вибачили тобі, чи ні. І все це за однісіньку мить слабкості. А він – всього лише людина… Звідки мав знати прокуратор, кого засуджує до страти?

– Він знав.

– Неправда! Він здогадувався. А це – не одне й те ж… Понтій розумів, що ти щось більше, аніж напівбожевільний філософ. Знав, що провина твоя безглузда. Але ж супроти нього був увесь Синедріон і закони Риму. Чого варта лише одна присяга імператорові? Мовчиш? Тобі не доводилося зустрічатися з Тиберієм? Ні? Твоє щастя. А я його доборе знаю… От з ким варто порозмовляти про милосердя. Тільки, сумніваюся, що така бесіда закінчилася б лише розп’яттям… Мислю, з тебе щонайменше, мали б здерти шкіру, а потім зварити у маслі.