Розділ 5-6

–   5   –

Стах клацнув пальцями і задоволено потер руки. Робота вдавалася. В нього навіть покращав настрій, але, щоб не піддатися взятому темпу, та зопалу не зійти з серйозних роздумів на банальність, треба було трохи відволіктися.

І саме в цей час у вікно тихо постукали. Стах озирнувся, і побачив на підвіконні двох голубів. Та таких білесеньких, наче зліплених із тих сніжинок, що міріадами кружляли в повітрі.

– Що, тут тепліше? Грійтеся, але не перешкоджайте, бо прожену.

Голуби мали зрозуміти, бо присмиріли, а ще трохи потоптавшись на голому підвіконні, фуркнули геть. Мабуть, варто було насипати їм якогось пшона, чи крихт, але добра думка прийшла, як водиться – надто пізно.

Стах ковтнув кави і вернувся до очікувально завмерлого монітора.

– Добрий вечір тобі! Чи є пан у домі? – пролунало надворі, і водночас з колядою в шибу вимогливо постукали.

– Киш, пернаті! – Стах відмахнувся навіть не озираючись, але оскільки совість невдоволено заворушилася, вибачливо додав. – Діти повернуться, тоді й прилітайте. Я, чесно кажучи, навіть не знаю – де в нас крупи зберігаються.

– Ой, немає вдома!

Поїхав до Львова!

Поїхав до Львова – товару купити!

Щоб було у свята чим гостей зустріти!

Невидимі колядники старалися з усіх сил, і треба було визнати, що їм це вдавалося. Все ж, помешкання знаходилося на шостому поверсі, а голоси лунали так виразно, наче колядники стояли впрост за вікном. 

Стах з цікавості визирнув за штору і остовпів. На балконі мерзлякувато хукали на руки два… ангели, а великі крила, у них за плечима, коротким посіпуванням струшували з себе осідаючий сніг.

Перш ніж розум встиг оцінити ситуацію і прийти до якогось логічного висновку і прийняти мудре рішення, Стах відчинив балконні двері і впустив заброд до хати. Ангели досить хутко прошмигнули в кімнату, все ж не забуваючи щільно причинити за собою двері.

– Вітайте у хаті! Мир вашій оселі! Чому темно в вікнах, а Ви невеселі? – проторохтіли обидва скоромовкою, перебиваючи один одного і віддаючи земні поклони.

– Печалитись нині не вільно людині. Здоров’я і щастя, всій вашій родині! – і набравши повні груди духу, аж заколихалися пір’їни, хором заколядували:

– Тут Ангели чудяться, родженого бояться,

А віл стоїть, трясеться, осел смутно пасеться.

Пастирі-є клячать, пана Бога бачать,

Тут же, тут же, тут же, тут же, тут.

– Христос народився!

– Славмо його! – відказав гречно Стах. – Веселого Різдва… Хоча, які-то у вас свята? Ні випити з кумом, ні сусідку пом’яти… Може, по ковтку, гм… гарячої кави? Ви ж з геть задубіли…

– Щиро дякуємо, але безтілесним духам це не допоможе. От якби у вашому домі, хоч одна ікона була, ми б миттю зігрілися.

– Ікона? – Стах замислився. – Зачекайте хвильку, була десь. Мати на минулу Паску купляла і освячувала, – він кинувся в іншу кімнату. – Зараз, зараз… Куди ми її засунули? Ага, ось! – вигукнув радісно, виймаючи з-поміж стосу старих журналів, невеличке, як дві листівки, зображення Божої Матері з маленьким Ісусом на руках. – Й справді - тепла! – додав здивовано. – Ніколи не відчував.  Грійтеся на здоров’я…

Але у вітальні вже нікого не було. Лиш на килимі танули струшені з крил сніжинки, та докірливо похитувалися легкі тюлі, під вагою холоду, напливаючого крізь шпарку в нещільно закритих дверях.

Стах заклопотано почухав потилицю, ще раз уважно подивився на випромінюючу ледь вловиме тепло іконку, гмикнув… і поставив її на свій робочий стіл, сперши до колонки.

–   6   –

– Що це за місце? Де я? – вишепотів ледь-чутно молодий чоловік, підсліпувато примружуючи повіки.

– Це ж той… страчений! З середнього стовпа! – загули навперебій легіонери, які розпізнали в прибулому Назаретянина.

– Філософ? Це неможливо! Я, мабуть, марю?

– Юлію, тобі він теж ввижається?..

– Не хвилюйся, найгірше – позаду… – я повагом підійшов до все ще напівпритомного Назаретянина.  – Це всього лиш корчма. Проходь до столу, сідай… Дозволь, проведу, поки твої очі не звикли до освітлення. Що за псяча погода? Єршалаїм наче в річку занурили… Та ти геть вимок! Марку, одяг для філософа! Там десь, біля шинквасу, на стіні висів чистий хітон! І рушника – витертися! Та хутко!

Але Щуробій ще й поворухнутися не встиг, як триарій прожогом кинувся до ляди. Старий служака миттю відчув, хто тут має право віддавати накази, і чиї розпорядження слід виконувати без зволікань. І невдовзі, перевдягнений у сухе, Назаретянин уже сидів за столом.

– Ковток цекубського поверне гармонію між твоєю душею і тілом, – промовив я з турботою в голосі і наповнив його кубок. – Чи, може, ти волієш якесь інше?

– Байдуже… – відказав він неуважно, але вино все ж пригубив.

– О! У тебе все ще кривавлять руки! Дозволь, обмию? – не очікуючи згоди, я нахилився до його руки і швидко злизнув кілька краплин крові. Завше кортіло спробувати смак божественної сутності. Але – нічого особливого не відчув. Кров, як кров… Солонувата, тепла рідина. Яка, що б там не пасталакали у виправдання збоченці вампіри, не містить в собі ніякої життєвої сили. З пива, й то більший хосен спраглому і втомленому працею чоловіку.

Назаретянин з ледь-прихованою огидою відсмикнув руку, хоча після моїх маніпуляцій його рани очистилися і частково зарубцювалися.

– Хто ти?

– Не впізнаєш? – засміявся я. – Ми ж не так давно розмовляли приватно… На горі Арарат.

– Сатана?! – сахнувся він, упізнаючи.

– Я теж тебе поважаю, Сину Божий… – відказав я трішки насмішкувато.

– Значить, я помилився в своїх діях, а батько очікував зовсім іншого?! – жахнувся він. – Невже, я настільки хибно зрозумів його задум?! То мене покарано? Я у пеклі?!

– Овва… Хіба цей затишний куточок схожий на пекло? Чи, може, оці хоробрі воїни на бісенят з вилами? Заспокойся, Назаретянине, про пекло мови нема. Хоча, як на мою думку, вічного блаженства, ти теж не вартий. Так спартачити всю справу… Ні, просто тобі дається трохи часу на осмислення власних вчинків…