– 4 –
Щоб не помилитися і двічі не ходити, Луцій під схвальні вигуки товаришів притягнув і вказану греком амфору, і почате барильце. Амфору поставив ближче до себе і центуріона, а барильце з фалернським передав далі. Не минуло й хвилини, як кубки були наповнені, і спраглі легіонери припали до них, як зголодніле немовля до материнської цицьки.
– Чи то я гірше чути став, чи гроза вщухає? – промовив Марк, прислухаючись до звуків, що долинали знадвору. Кілька ковтків доброго вина знову привели центуріона в гармонію з дійсністю, і він став сприймати світ більш добродушно.
Але всупереч сказаному грім вгатив так, що аж пискнула служниця.
– Ага, минає... – буркнув триарій, повторно наповнюючи кубки. – Схоже, нам тут і заночувати доведеться.
– В такому товаристві, – знову вліз в розмову невгамовний прищавий шмаркач, – я готовий оселитися тут довіку. Принаймні, допоки у корчмі залишатиметься бодай крапля вина і шмат сиру. Скажіть щиро, хіба тут не чудово? На голову не капає, і є все, що потрібно чоловіку – вино, їжа, жінки… і тиша.
Я лиш усміхнувся. Воістину, все пізнається в порівнянні, але промовчав. Навіщо лякати завчасу бідолах?
– І найголовніше, – весело пасталакав далі невгамовний Сервілій Апулей, – господаря катма. Може, нам і платити не доведеться?
– Аве, Юпітеру! – несподівано промовив Юлій, вихлюпуючи добрих пів чаші вина на долівку. – Якщо його стріли влучили бодай одного з іудеїв.
– І хвала вдвічі, якщо поціленим був тутешній корчмар... – весело докинув триарій.
– А хоч би й усіх до одного вибив, – долучився до бесіди легіонер з сережкою у вусі, який досі більше приділяв увагу спогляданню стільниці, ніж розмові. – Я вже три роки в гарнізоні. І все більше переконуюся, що іудеї гірші за варварів... Облесливі, віроломні, безчесні. Їм невідоме ні співчуття, ні вшанування чеснот інших.
– Аве, імператор! – гаркнув про всяк випадок Марк, наливаючи з амфори. Йому геть не подобався нинішній настрій його центурії, от і поспішав утопити надмір вояцької філософії у вині.
– Аве! – дружньо підхопили усі. І лише той, хто озвався недавно, перехилив свого кубка мляво, наче там було не витримане вино, а помиї.
– Яка блоха тебе сьогодні вкусила, Публію? Весь день сам не свій. Чи не пропасниця, часом? – уважно подивився на підлеглого центуріон. Будь-яка зараза, підхоплена одним з воїнів могла легко перекинутися на весь десяток, його однопалатників.
– Розумієш, Марку, я ж на власні очі бачив як він прийшов у місто... – горло легіонера перехопив раптовий спазм, і Публій похапцем ковтнув з кубка.
– Хто? – здивувався центуріон. – Кого бачив? Щоб твоїх рабів покинуло благословення Діани! Ти можеш говорити зрозуміліше?
– Філософа... З середньої палі.
– Тьху! То й що з того? – нічого не второпав центуріон. – Мало кого мені довелося у своєму житті перестріти. Деколи такі траплялися, що й згадки не варті… Теж знайшов причину для журби, – і плеснув воїна по плечі. – Не бери переймайся, в цьому твоєї провини немає…
– Ти не розумієш, Марку! – від надміру почуттів Публій аж підскочив. – Цей нікчемний люд приймав його слова, як одкровення! Приймав, як царя Іудеї, а – стратив, за присудом Синедріону, наче підлого розбійника…. І ми, цивілізовані римляни – допомогли озвірілим варварам учинити несправедливість.
– Sic transit Gloria mundi*... (*лат. «так минає слава земна»), – байдуже проказав триарій, не надто вникаючи в суть розмови. – Або іншими словами: усі там будемо. От і нічого створювати собі зайві клопоти? Харону байдуже кого перевозити, аби лиш монетки на повіки не забули покласти…
– Але він сповідував добро і нікому не бажав зла. Якщо Синедріон був лютий на нього, то ігемон міг своєю владою помилувати його. Навіть, якщо в обвинуваченні є частка правди, то – мало що можна наплести в гарячці диспуту? Цицерон і той, з п’яних очей, ще й не таке верз... Так його ж за це не розпинали.
– Що, однак, не завадило оратору, все ж позбутися голови і правиці, – гмикнув Юлій.
І тут центуріонові нарешті урвався терпець. Філософія, звісно, справа шанована і добра, але якщо нею займаються поважні, сановиті мужі, а не прості воїни. Яблука повинні родитися на яблуні, а не на оливковому дереві. Марк гепнув кулаком по столі, аж підскочили кубки і мовив, роздільно, немов відтинаючи лезом меча кожне слово:
– Слухайте, що говоритиму, і більше не базікайте про те, чого не знаєте! Філософа Ієшуа покарано не через балаканину про вічне і добре, а за образу величі Тиберія! І навіть, якби він виявився справжнім іудейським царевичем, то – однаково був би страчений. Понтій Пілат виконав свій обов’язок, як належиться. А щодо Синедріону і їхнього права на помилування одного злочинця в свято Паски, то це нас не обходить. Римський закон – понад усе! А шмарклі раджу залишити дітлахам і жінкам. І якщо всім усе зрозуміло, то… – він рвучко підніс келих. – Здоров’я імператора Тиберія і прокуратора Іудеї – Понтія Пілата. Аве!!!
А тим часом дощ потроху став вщухати, і вже не періщив, наче бичем, а жебонів крадькома, навіваючи журбу і тугу. Відчутну навіть для добряче підпилих легіонерів.
– Сумно… – промимрив триарій.
– А давай, покличемо грека, – запропонував Марк. – Вони хлопці веселі. Вміють байки плести. Особливо моряки… Як відійде який, хоч раз від берега на політ, пущеної дитячою рукою, стріли, то – потім такого наоповідає, що хоч стій, хоч падай.
– Отого п’яничку? Він же лика не в’яже
– Та ні… Думаю, вже проспався. Понтію, годі киснути, поклич… Тобі ближче.
Набурмосений легіонер не вельми охоче повернувся до грека. Той уже й справді настільки опритомнів, що зробив спробу підвестися.
– Аве, добродію.
– Хайре, воїнам Вічного міста.
– Судячи з одягу, ти – заможний купець, – дещо осудливо озвався центуріон. – А впиваєшся на самоті, як простолюдин.