РОЗДІЛ 1

Гелена

Господи, що я роблю? Одна. У сотні миль від будинку. В зовсім чужій для мене країні. Здається, я остаточно з'їхала з глузду, якщо опинилася тут напередодні Різдва.

Це сімейне свято, і його заведено зустрічати в колі близьких людей. Але що робити тим, хто зовсім самотній? Де їм варто зустрічати свята? Якби залишилася одна у своїй порожній квартирі, точно б втратила розум. Але я навіть не могла придумати, куди відправитися. Просто приїхала в аеропорт і купила квиток на найближчий рейс. Так я й опинилася в Парижі.

Не скажу, що це моє улюблене місто чи що я колись мріяла сюди приїхати. Навпаки, ніколи не думала про Францію і нічого не знаю про цю країну. Частково я навіть рада, що опинилася сьогодні тут. Ніяких асоціацій, ніяких спогадів. Париж ― ідеальне місце, щоб зустріти новорічні свята. Тут ніхто не зможе потривожити мою самотність.

Вважаєте мене невдахою? Ваше право. Можливо, так воно і є. Але мені потрібне це перезавантаження. Треба, нарешті, зрозуміти, хто я така і чим мені варто займатися далі.

Господи, я справді невдаха, якщо досі не знаю відповіді на ці питання у тридцятирічному віці. Але ось вона я. Така, як є. З усіма своїми недоліками. А їх у мене дуже багато, вже повірте. І найголовніший недолік в моєму житті — це сім'я. Так, вона у мене все ж є. Ось тільки з такими людьми геть не хочеться проводити святкові дні. Вони спаскудять будь-яке свято, і замість радості ти відчуватимеш гостре бажання зникнути якнайдалі. Чи напитися. Чи здохнути. Кошмар повний.

Як би це пояснити. Мої батьки є чудовим прикладом того, якою сім'я ніколи не має бути. Мій батько — алкоголік, а мати — інфантильна дурепа. Розумна жінка ніколи б не терпіла такі знущання протягом усіх цих років. Ні, не судіть мене строго. Просто ви не знаєте усієї історії. А ще я вийшла заміж за кретина, який проміняв мене на свою гарненьку молоденьку секретарку.

Я познайомилася з Фредом через пів року після закінчення коледжу. Тільки почала роботу психологом, а його офіс розташовувався поряд з моїм. Юрист і психолог — ідеальна пара в очах оточення. Фред на три роки старше мене, добре складений і має безперечну харизму. Його очі кольору смарагду вселяли довіру. Не скажу, що у нас було кохання з першого погляду. Та і чи було, взагалі, це кохання, я вже не знаю. Нам просто було добре разом, зручно. Саме з цих безглуздих причин ми одружилися через десять місяців знайомства. Можливо, я набагато більше схожа на матір, аніж хочу визнавати.

Це не було весілля року. Просте одруження, після якого був бенкет з найближчими родичами. Та і медового місяця у нас не було, адже на той момент мій новоспечений чоловік працював над декількома справами своїх дуже впливових клієнтів. І я знову з головою занурилася в роботу. Слава богу, це виходило у мене дуже добре.

У мене стало з'являтися все більше клієнтів. І мені це подобалося. Я була рада, що можу допомагати людям. Я рятувала людей і їхні сім'ї від руйнування. Допомагала зрозуміти, хто вони й чого прагнуть від цього життя. Ось тільки, занурившись з головою в проблеми інших, я не помітила, як мій шлюб поступово почав розвалюватися. Я дізналася про його зради тільки коли Фред сказав, що Еліс (так її звуть) чекає від нього дитину. Було боляче, але я не стала перешкоджати своєму чоловіку та одразу підписала папери про розлучення.

Що ж, життя у мене не дуже склалося. Але давайте не будемо про погане. Хочу сьогодні насолодитися своєю свободою в повному обсязі.

Закриваю очі та вдихаю нічне морозне повітря. Мені починає здаватися, що я прийняла правильне рішення. Бути однією. В усякому разі, тепер мене не оточують брехливі та лицемірні люди, які удають, ніби я для них важлива. І немов на підтвердження моїх думок мій телефон сповіщає про нове повідомлення.

«Веселого Різдва, Гелено. Нехай здійснюються усі твої мрії! Фред».

Це так безглуздо. Ми не спілкуємося вже три роки, але він наполегливо продовжує присилати мені вітання на кожне свято. Та я ніколи не відповідаю. Гадаю, мій колишній чоловік досі відчуває провину за скоєне. Але мені начхати.

Ховаю телефон в кишеню, ще сильніше кутаючись в пальто. Я гуляю Парижем вже декілька годин, насолоджуючись архітектурою і невеликими вуличками. Навіть не знаю, яку вони мають назву, але це і неважливо. Атмосфера в цьому місті дійсно особлива. Через хвилин двадцять я опиняюся на новорічному ярмарку. У самому центрі міста розташувався справжній острів свята і веселощів.

Тут все наче у казці. Площа прикрашена новорічною ілюмінацією і всілякими іграшками. У самому центрі стоїть величезна ялинка, навколо якої грають діти. У декількох метрах від зеленої красуні на троні сидить Санта і приймає замовлення від маленьких дітлахів. Його вірні помічники ельфи роздають солодощі всім навколо. Дорослі ж знайшли прихисток біля намету, де продають ароматний глінтвейн. Єдине, чого бракує для повної ідилії ― снігу.

У Лондоні в цей час теж повно всіляких ярмарків, подібних до цієї. Та все ж ця відрізняється геть усім. Здається, повітря просякло щастям. І, вдихаючи його повними грудьми, мені самій на душі стає тепліше. Від цієї думки губи розтягуються в посмішці. Я не відчуваю холоду, попри мороз на вулиці.

Проходжу трохи вперед у пошуках більш-менш вільного намету з гарячими напоями. Не терпиться купити собі гарячий шоколад із зефіром та повернутися до ялинки. Здається, скоро там повинна початися якась вистава.

Знаходжу такий, біля якого стоять дві дівчинки та чоловік з дитиною. Підходжу ближче і дивлюся на вивіску. «Café et amour».

Навіть не знаючи мови, розумію, що тут мається на увазі кава і любов. Здається, що французи схиблені на цих двох речах.

Замислившись, не помічаю загрози, що насувається. Ось я стою, а вже через мить в мене врізається міцне чоловіче тіло, а його гарячий напій опиняється на моєму пальті.