Розділ двадцять восьмий

За вікном був вже типовий лютневий вечір; за кілька хвилин небо встигло затягти хмарами, хоча до того воно було геть чистим, і повалив неймовірний сніг. Я сиділа на старому дивані Вероніки, влаштувавшись так, щоб випадково не вколотись об пружину, що стирчала з нього, і нарешті пришивала ґудзик до свого пальто.

Не знаю, з чого б то раптом мене потягнуло цим зайнятись. Необхідність пришити ґудзик я ігнорувала довго. Але сьогодні мені увесь день було неспокійно, робити було нічого, і я намагалась зайняти себе справою.

Після відвертої розмови з Веронікою я проплакала півночі, потім ледь заснула. Зранку голова розколювалась, але я зробила те, чого, напевне, не варто було робити в такій ситуації: взялась розгрібати поточні справи. Спочатку сіла за ноутбук, відкрила файл і барабанила, наче знавісніла, пальцями по клавіатурі, доки не добралась до фінальної точки. Потім сиділа і довго дивилась на білий лист паперу, але вчасно зрозуміла, що починати ще одну історію – це занадто для одного дня, опустошила себе, висушила до дна, тепер мені треба зайнятись чимось іншим.

Звісно, на допомогу прийшло прибирання. Ніці подобалось, коли я наводила лад у неї в квартирі, вона казала, що нашу сварку з Володимиром і мою втечу їй бог послав.

Бог чистоти, звісно ж.

От тільки Веронікіна трьошка була геть невеликою, зараз з такою квадратурою студії роблять, а прибирала я тут не вперше і не вдруге, так що і часу це зайняло небагато. Не могла ж я натирати поли до блиску, вони і так чисті…

Після цього я взялась за приготування. Ніка собі майже нічого не готувала, бурчала, що у неї, окрім тортів та тістечок, нічого толкового не виходить, а от мені подобалось робити і основні страви. Кулінарія захоплювала, і я зупинилась, тільки коли зрозуміла, що наробила їжі на цілу родину, а потім ледь не взяла ставити Богдані кашу на вечерю.

От тільки Богдани тут не було.

Як же я скучала за нею! Ледь не сильніше, ніж за Володимром! Спочатку повторювала про себе, що дитина мені чужа, не могла ж я так прив’язатись, це ненормально. Потім змирилась, прийняла той факт, що вважала Богдану майже рідною. Своєю маленькою донечкою. Плювати, що я її не народжувала! І знову мені стало не по собі.

Тоді, розмовляючи з Ларисою, я повірила в її жорстокі слова про те, що дитина легко мене забуде, але не пробачить, якщо через мене Володимир все втратить. А тепер думала: чи сумує за мною Богдана, як вона мене сприймала? Чи не зробила я маленькій погано?..

Після таких думок відпочивати було неможливо. І я взялась за останню незакінчену справу, вирішила пришити цей бісовий ґудзик, хоча по хорошому його змінювати треба було. Я ж його хіба що не гризла останніми днями!

Тим не менш, сиділа і намагалась знайденою у Вероніки голкою проткнути цупку тканину пальто. Та не піддавалась, я сколола собі всі пальці, та впоралась все-таки з поставленою задачею. Тепер ґудзик сидів міцно, так, що не відірветься, навіть якщо все інше відпаде.

Я зав’язала вузлик, відрізала залишок нитки, запхала голку до гольниці і піднялась, щоб поставити ту на місце, до коробки, а останню запхати на шафу – і в ту ж мить в двері подзвонили.

Хто б це міг бути? Вероніка завжди відкривала своїм ключем… Явно прийшов Юра, він часто являвся на вечір і вимагав, що Ніка його погодувала, тому що він, бачте, втомився з роботи! Можна подумати, Ніка, натанцювавшись в своєму кондитерському цеху, не втомлювалась!

Приготоване своїми руками я Юрі віддавати категорично відмовлялась. Звісно, старалась тримати свої поради при собі, але була свято впевнена, що Ніка заслугову кращого. Нащо їй той гидкий слизняк?!

Дзвінок в двері повторився. Я нарешті поклала коробку з швейним приладдям на місце і рушила відчиняти. Може, сусіди? Або комунальники? Вероняка згадувала, що вони повинні були прийти, перевірити лічильник гарячої води. Наче як завтра зранку? Але, може, і не сьогодні, я просто все переплутала, а зранку була досить неадекватна, щоб не запам’ятати нічого.

Я ввімкнула світло в коридорі, підійшла до дверей і глянула у вічко – а потім відхитнулась від нього, шокована побаченим.

Зовні стояв Володимир з Богданою на руках.

Я подивилась ще раз, намагаючись впевнитись в тому, що мені це не привиділось. Так, це все ще був він. Одяг весь в снігу, явно не зміг нормально припаркуватись біля дому. Але… Як він мене знайшов? Невже Вероніка розказала?

Він же з дитиною їхав, дороги важкі, боже!

Я швиденько повернула ключ в замковій щілині, відкрила двері і застигла, не знаючи, що робити. Ми стояли кілька секунд і дивились один на одного, не відводячи очі. Потім Володимир зробив крок вперед, і я позадкував, пропускаючи його до квартири.

– Привіт, – прошепотіла я, не в силах підібрати інших слів.

– Привіт, – він посміхнувся. – Я приїхав забрати тебе додому.

– Додому?

Мій голос звучав хрипко і дуже невпевнено. Я ледь витиснула з себе це одне слово, і воно більше нагадувало вороняче каркання, ніж людський голос. Хотілось сказати щось ще, але я зрозуміла, що просто стою і дивлюсь на Володимира.

– Мені Вероніка зателефонувала, – пояснив Володимир, переступаючи поріг. Відчинені двері так і лишились за спиною, і я старалась дивитись куди завгодно, аби не на чоловіка. На підлогу, на зелену стіну під’їзду. Тільки б сховати очі, щоб не довелось нічого пояснювати!