Розділ двадцять четвертий

Сьогодні був перший день, коли мені довелось лишитись в квартирі Володимира на самоті, і я гостро відчула, що насправді тут не хазяйка. Дивно, але це усвідомлення прийшло саме сьогодні, але, напевне. Я зрозуміла, що, блукаючи кімнатами, навіть не знаю, чи можна мені щось брати в руки.

Зазвичай частина дня проходила в турботах про Богдану. Коли ж мені вдавалось отримати кілька вільних годин, я, повіривши в слова Володимира про свій талант, сідала за свій старенький ноутбук, привезений з дому, і намагалась щось писати. Виходило поки що дуже повільно, і я більше витала в хмарах, ніж зосереджено випускала свої думки на папір, та мені подобалось.

Я майже відчувала, що в мені прокидається те саме, що прийнято називати натхненням, творчим поривом. І текст наче непоганий виходив.

Та писати, доки нікого не було вдома, не вийшло.

З самого ранку Володимир та Богдана поїхали на плановий огляд до педіатра. Я там була б відверто зайвою, тому і лишилась. Розраховувала, що вислуховуватиму сердите бурчання Євгенії Петрівни та спостерігатиму за тим, як вона знову переставляє каструлі, сварячи на всі лади «мій новий порядок», але жінка вирушила з одним з охоронців на закупку до магазину.

Я спробувала запропонувати піти з ними, та погляд, який на мене кинула Євгенія Петрівна, явно свідчив про те, що на мене дорогою зронять банку з консервами, причому зі смертельним результатом, а тоді скажуть, що сама винна.

Довелось лінитись.

Я не звикла нічого не робити. Дворічна дитина – не та людина, поруч з якою спокійно сидиш на місці. Та зараз Богдани не було, і мені лишалось тільки роздивлятись стелю. Дивна справа, сидячи біля її ліжечка та розповідаючи казки, я чекала, що Богдана от-от засне, і я повернулась до тексту або, можливо, напишу кілька рядків Вероніці в переписку.

Або поговорю з Ксюшею чи з Кірою.

От тільки зараз всі троє на роботі, а я сиджу вдома. І замість натхнення в мене в голові розростається та буйно квітне тривожність.

Я спробувала себе заспокоїти. Після зіткнення зі Степаном Михайловичем минув майже тиждень, Володимир і думати про це забув. Процедура передачі «Степ-ко» йому у власність явно набирала обертів, і вчора Лебедєв заявив мені, що це питання вирішено.

Тітка також більше не телефонувала. Лариса не приходила в гості. Та навіть Євгенія Петрівна поводилась м’якше і власне невдоволення виражала тепер косими поглядами, а не обуреними заявами. То чому ж мені досі неспокійно?!

На жаль, відповісти на це питання я не могла.

Володимир сказав, що лишилось кілька фінальних стадій у тому важливому контракті, в подробиці якого він мене майже не посвячував, і вони ось-ось все підпишуть. Скоріше б!

Напевне, я видихну з полегшенням, коли зрозумію, що у нього все вийшло, хай зараз сама не до кінця розумію, за що саме переживаю.

Я розтягнулась на ліжку і потягнулась до мобільного телефону, але практично одразу відклала його вбік. Відкривати новини я тепер остерігалась. Лишилось тільки вдесяте піднятись, розправити світле покривало на нашому з Володимиром спільному ліжку, знову зазирнути до шафи, аби впевнитись, що там все в порядку, і так по колу. Наче я потрапила в якийсь зациклений день.

Ні, не день, перелік дій.

От тільки цього разу на шляху від ліжка до шаф, в яких явно не жили нахабні домовики, а отже, не могло все за лічені хвилини, мене зупинив гучний дзвінок в двері. Я застигла. Наче вкопана, і мимоволі насторожилась.

Це ще хто?

Може, Євгенія Петрівна? У неї, звісно, був ключ, але жінка користувалась їм не завжди, іноді забувала.

Знизавши плечима у відповідь на своє припущення, я поспішила донизу. Відкрила двері… І побачила на порозі Ларису.

– Ти? – здивовано вигнула брови я.

– Не чекала? – Лара презирливо усміхнулась.

За той час, що ми не бачились, вона трохи округлилась, чи, може, просто проявились набряки. Цього разу Лариса не робила з себе русу красуню, волосся в косу не плела, а використала яскравий макіяж.

Я одразу зрозуміла: вона прийшла не до Володимира. До чоловіка вона приходила геть в іншому вигляді – ну, принаймні, зовні, – ніжна, неначе лісова німфа. На мене ж дивилось справжнє стерво. Було видно: вона чітко знала, чого чекає від життя.

– Так, не чекала, – підтвердила я. – Ти до Євгенії Петрівни? Її доки нема.

І, подумала я, пропонувати перечекати всередині я не стану. Тільки не Ларисі. Принаймні, якщо вона не попросить сама.

От тільки Лариса знову мене здивувала.

– Ні, до тебе. Пропусти, є розмова.

Від несподіванки я навіть посторонилась. Лариса, наче той танк, рішуче пройшла повз мене, зачепила плечем, достатньо боляче, і рушила до вітальні. Правда, в коридорі потурбувалась про те, щоб зняти чобітки, не хотіла наслідити.

– І про що ми розмовлятимемо? – трохи розгублено спитала я.

– Про те, як ти виметешся звідси.

Я вражено глянула на Ларису. Вигляд у неї був неймовірно самовдоволений. На губах сяяла посмішка. Судячи з усього, жінка явно вважала, що у неї є якийсь козир в рукаві, а який саме, мені треба було ще здогадатись.