Розділ двадцять перший

За тиждень, що минув, атмосфера в домі не покращилась ні краплі. Я мовчала, в першу чергу тому, що не хотіла засмучувати Володимира, Євгенія Петрівна також старалась тримати свою думку при собі, ймовірніше за все, боялась втратити роботу.

Але симпатії ми одна до одної, звісно ж, не відчували.

Скоріше, вимушено терпіли присутність одна одної.

Я щиро не розуміла, чому жінка намагалась ділити територію. Дізналась від Володимира, що він колись взяв її на  роботу на прохання Дарини, і в принципі нічого поганого, окрім зайвої фамільярності, Євгенія Петрівна собі не дозволяла.

Так, вона іноді підганяла няньок, яких наймав Володимир, і бурчала, коли ті намагались загравати зі своїм наймачем замість того, щоб турбуватись про його доньку.

Але йому і самому не подобалась така поведінка робітниць.

Здається, вона наче з ланцюга зірвалась, коли мене побачила. Я, червоніючи та блідніючи від страху, спитала Володимира, чи справді схожа на Дарину – мені дуже хотілось почути від нього, що це не так.

Володимир усміхнувся. Сказав, що якщо і схожа, то добрим серцем. В світі повно дівчат куди більш близьких зовні до моєї покійної дружини, та хіба зовнішність диктує, в кого закохуватись? Це важливо, та не настільки.

Більше я цю тему не підіймала. Не хотіла робити чоловікові боляче, та й собі, думаю, також.

Що ж, так, коли він був поруч, я відчувала себе спокійною, тим паче, при Володимирі ми з Євгенією Петрівною підтримували нейтралітет. Вона більше не готувала ті самі бісові млинці, що стали відправною точкою нашого протиприродного розладу, вислуховувала меню, яке їй зранку диктував Володимир, і виконувала все, як треба.

На кухні намагалась не затримуватись, коли ми приходили туди їсти, до приготування харчування для Богдани більше не поверталась. Якось дуже легко передала мені цей обов’язок, наче так і було потрібно.

Звісно, я не сперечалась. Мені не здавалось складним готувати для маленької принцеси, навпаки. Хіба біда, приділити трохи більше часу турботі про дитину?

Євгенія Петрівна, здається, вважала себе маленьким переможцем в цьому зіткненні, хоча я не розуміла, де саме відбувся наш бій.

Навіть звучало смішно!

Бій за тарілки та сковорідки?..

Ну, точно не те, чому мають приділяти уваги дорослі розумні люди.

І все ж, у відсутність Володимира я відчувала на собі невдоволені погляди. Ніяких докорів з боку Євгенії Петрівни більше не було, вона не зважувалась на відкритий прояв невдоволення, очевидно, розуміла, що це для неї може обернутись поганими наслідками. А решта…

Може, я просто чіпляюсь?

Тим не менш, для мене порятунком була можливість виходити на вулицю для прогулянок з маленькою Богданою. Погода трохи налагодилась, сніг більше так сильно не сипав, але і температура не підіймалась до рівня вище нуля, що, без сумніву, радувало, інакше під ногами давно вже було б болото.

Сьогодні ми з Богданою також вирушили на прогулянку. Трохи віддалік крокували охороні; Володимир говорив, що їх присутність необхідна, поки його нема поруч, і я не сперечалась.

Нехай.

Краще так, ніж репортери, що вмудряються вискочити, наче чорт з табакерки.

Богдана носилась дитячим майданчиком, радісно хихочучи. Я намагалась трохи зупинити її, не дозволяючи надто сильно захопитись грою, і навіть підхопила на руки та притиснула до своїх грудей.

– Ну, котику! Не смійся так сильно, простудиш собі горло, – ласкаво звернулась до дівчинки. – Посміємось вдома.

– Тут! – рішуче хитнула головою Богдана. – Пути!

Це на її дитячій мові означало вимогу відпустити, і я поставила дівчинку на землю. Вона миттєво кинулась до гойдалок і взялась штовхати їх, зачіпаючи долоньками слизькі дошки. Я ледь встигла відтягти дівчинку вбік, перш ніж гойдалка, розігнавшись, повернулась та пронеслась саме там, де щойно стояла Богдана.

– Якщо так необережно розхитувати, можна отримати дошками в ніс. Хіба ти хочеш, щоб гойдалка розбила тобі носик? – проворкувала я. – Давай краще пограємо в інші ігри?

Богдана фиркнула і знову потупала до гойдалок. Спробувала залізти на них, та ті були надто слизькими та холодними.

Я знову потягнула її за руку.

– Маленька! Хіба ти хочеш простудитись?

– Хоцю! – обурилась Богдана. – Хоцю!

– Шморгати носом та пити несмачні таблетки? – здивувалась я. – Та ні за що не повірю! А на гойдалках ти зможеш покататись навесні чи влітку, коли буде сонячно та сухо. Дивись, скільки тут снігу для забав! Хіба веселіше за все гойдатись на замерзлій гойдалці?

– Дя!

– А я думаю, що було б веселіше хоча б спробувати зробити нірку для тваринок. Для котика. Хочеш, зробимо нірку? – з посмішкою звернулась я до дівчинки.

Судячи з інтересу, що засяяв в її очах, потрапила в точку, і Богдана серйозно кивнула.

Здається, нірці бути.

Для потенційної нори я вибрала великий, вже трохи злежалий замет.