Розділ п'ятнадцятий

Тетяна

Кілька днів в «Зимовій казці» пролетіли як одна година. Я для себе зрозуміла, що Володимир все-таки чудово розбирався в людях. Дивовижно, але присутність в домі Вероніки якимось чином зменшила градус напруги. Наче ми її майже і не знали, та й те, що гарненька дівчина крутиться поруч з моїм – хоч і фіктивним! – чоловіком, повинно було мене насторожити. Але… По-перше, Вероніка і Володимир не проявляли по відношенню один до одного ані найменшої цікавості, не враховуючи ділової, а по-друге, я перестала так гостро відчувати негатив від Лариси і трохи розслабилась.

Та й взагалі, багато чого ставало більш звичним. Наприклад, ті ж походи до кафе або прогулянки зимовою казкою. Ми з Богданою були там присутні, правда, скоріше у вигляді групи підтримки і ходили далеко не всюди – не кожне місце призначалось для маленької дитини, – та все одно не сумували. А в ті години, коли Володимир вирушав перевіряти більш далекі куточки «Зимової казки» чи йшов з Вітою Ігорівною вивчати звітність, ходили в гості до Кіри чи до Ксюші.

Вероніка їм також сподобалась. Я ж відчувала, що вперше в житті отримала подруг, та же й одразу цілих трьох! Неймовірно!

В цілому, було б дивно не визнати: я відчувала себе щасливою. Навіть присутність Лариси, хоч  і тиснула на голову, перестала настільки сильно заважати. Ну, так, вона тут є, постійно крутиться поруч, намагається говорити якусь гидоту, та що це змінює?

Нічого. Володимир все одно дивився на Ларису наче на привид минулого, жінку, яку в очі бачити не хотів. І вона це відчувала; навіть спроби тиснути на жалість вагітністю не вдались.

Сніг же потихеньку розчищали. Вчора ввечері до нас зазирнули місцеві робітники, щоб сказати, що дороги от-от будуть доступні. Володимир зрадів і прискорив перевірку, так що на сьогодні лишились тільки відвідини тієї самої мольфарки.

Богдану було вирішено лишити у Кіри, та якраз збиралась з хлопчиками рушити ліпити чергових сніговиків і обіцяла приглянути за дівчинкою. А я ж, з вікна приглядаючись до кривої вузенької доріжки, що вела трохи далі до лісу, знову подумала: а що нам скаже ця чаклунка? Справжня вона чи ні?

– Ти якась бліда, – відзначила Вероніка, помітивши мій зосереджений погляд. – Не бійся, Яніна не кусається…

– Було б дуже дивно, якби вона ще й кусалась, – усміхнулась я. – А яка вона взагалі, ця мольфарка Яніна?

– Ну, – Вероніка зітхнула. – Наче непогана. Я до неї за послугами не зверталась. Вона іноді снідала в кафе, але коли снігом засипає, Яніна старається не виходити зі свого будиночку. Все-таки жінка, спробуй потім проберись назад! Не буде ж вона стільки лопатою махати. Це зараз вже доріжку протоптали. Її тут люблять, місцеві в тому числі.

– Он як… І що, правду каже? Чаклує?

Вероніка струснула рудою головою.

– Якщо хочеш мою думку, ніяка вона не чаклунка. Скоріше, просто розуміє щось в людях. Може, трохи в езотериці розбирається, тут не сперечатимусь, та я в таке не вірю.

– А в Яніну віриш?

Вероніка пожувала нижню губу, а тоді неохоче промовила:

– Не знаю. Минулого разу вона сказала, щоб я свого хлопця свого кидала.

Вона схопила гребінь і взялась приводити до ладу свою руду шевелюру. Волосся у Вероніки було неслухняне, яскраве, вогняні прядки постійно норовили заплутатись, і дівчина зранку ледь не цілу годину застигала біля дзеркала, намагаючись їх розчесати. Правда, зі сторонньою допомогою виходило куди швидше, тому я частенько бралась робити новій подрузі зачіску.

– Це вона на тебе подивилась і сказала кидати? – усміхнулась я. – Якось дуже радикально.

– Ну, не так, звісно ж, – заперечила Вероніка. – Ми якось в кафе розговорились, коли вона до нас на сніданок прийшла. Вона розпитувати стала, ну, а я, дурепа, взяла та розповіла про свого Юру. Мовляв, давно зустрічаємось, ходимо під ручку, він наче такий бережний, і… Якось все на одному місці. Він мене навіть нормально поцілувати не може, наче чогось чекає.

– І що Яніна?

– Сказала, щоб я кидала цього енергетичного вампіра і тікала від нього подалі, тому що нормальний чоловік рік довкола дівчини колами не ходитиме, якщо вона не проти. І це не «зустрічались», це так, гра в почуття, – було видно, що Вероніці така діагностика абсолютно не сподобалась. – Дурня якась, не хочу про це говорити.

– Ти не послухала?

– Яніну? Ні, звісно! У нас все добре! – вигукнула вона. – Ну, майже. Гаразд, так, вона була права, у нас не стосунки, а якась мертва вода. Тут він хороші слова говорить, а тут дівся кудись на тиждень, а тоді з’являється: ой, пробач, завал на роботі, нагодуй… Де я, а де «нагодуй»?

– Ти ж шеф-кондитер! – здивувалась я.

– Отож бо й воно, що кондитер, – серйозно кивнула Вероніка. – А окрім того можу хіба що яєчню чи бутерброди зробити. В цілому, ми наче як два роки зустрічаємось, а збоку здається, що просто дружимо. Передружба-недостосунки якісь, тьху… Гаразд, забули. Он ти собі ідеального чоловіка маєш! – Вероніка весело підморгнула мені. – Радій!

– Не перехопили, – закотила очі я, спостерігаючи за тим, як вона, втративши терпець, просто заплітає як-небудь розчесане волосся в косу. – А то ще ревнуватиму!

– Не ревнуватимеш, – похитала головою Вероніка. – Ми з ним геть не підійшли б один одному. Де я, а де діти? Та й у мене Юра є… Начебто є.