Розділ тринадцятий

З моменту нашого минулого відвідання кафе значно погарнішало. Столи зсунули до стіни, застелили їх однією довгою скатертиною та розклали  на них тарілки з закусками та десертами. Тепер кожен міг підійти і взяти те, що йому подобається. Грала весела музика, кілька музикантів на сцені переспівувало відомі світові хіти, не сказати, що дуже добре, та весело.

Гостей зимової казки було не так вже й багато, тому кафе вистачило, щоб вмістити всіх, хто бажав повеселитись. Ми з Володимиром прийшли, коли святкування вже почалось, та все одно легко потрапили всередину і точно вже не виявились затисненими тут.

Тим не менш, Лариса знайшла привід пожалітись:

– Так душно, жах! Хоч би вікна на провітрювання відкрили!

– Тут чудова система вентиляції, – Володимир за звичкою пропустив її претензію повз вуха, прекрасно розуміючи, з ким має справу. – Але, якщо ти погано себе почуваєш, завжди можна повернутись додому.

– І я піду одна назад по заметам?! – обурилась Лариса. – Вагітна, в темноті?

– При яскравому світлі ліхтарів, по чудово протоптаній доріжці та, звісно ж, з супроводом. Тут охорона є, тебе проведуть, – знизав плечима Володимир. – Можу навіть попросити тебе підвезти, зммовою казкою вже можна їздити автівкою.

Судячи з усього, такі звабливі перспективи поїздки Ларису не хвилювали.

– Я лишусь! – рішуче заявила вона та з неймовірно жертовним виглядом рушила до столу, щоб приділити достойну увагу закускам.

– Як ти її терпиш? – здивувався Назар, коли Лариса відійшла на достатню відстань від нас.

Подружня пара Ісаєвих на святкування явилась разом з нами. Назар, правда, за десять хвилин вже встиг збігати до столу, набрати цілу тарілку смакоти, а тепер вперто намагався згодувати їх дружині. Кіра відбивалась, але скоріше для вигляду, ніж тому, що хотіла їсти.

– Ледь-ледь, – усміхнувся Володимир. – Але не можу ж я виштовхати вагітну жінку на вулицю, врешті решт. А поїхати звідси поки що неможливо. Хіба що на гвинтокрилі, та можеш собі уявити, що мені доведеться зробити, щоб Лариса туди сіла? Та й його просто так не викликати.

– Так, у романтично засипаних доріг є свої недоліки, – погодився Назар. – Особливо коли разом з тобою застрягає хтось, хто тебе бісить.

– Ну, не знаю, – осміхнулась Кіра. – Я, між іншим, так заміж вийшла… Може, і Лариса на цей самий ефект розраховує.

Володимир ледь не заскрипів зубами.

– Боюсь, кандидатура, на яку вона накинула оком, вже давно зайнята.

– Ну, то таке… Не кожний замет в зимовій казці – чудовий шлях від ненависті до кохання, – філософськи знизала плечима дівчина. – Ларисі доведеться змиритись

– Якщо вона вміє це робити… – Володимир важко зітхнув. – Таню, може, ти чогось хочеш? Давай я тобі принесу.

Я, як завжди, коли треба було робити вибір, зависла на кілька секунд. А тоді промовила:

– На твій смак. Ти ж знаєш, що мені подобається.

– Зрозумів. Ніякої небезпечної молочки, – підморгнув мені Лебедєв. – Зараз повернусь.

Насправді ми не надто часто обговорювали смаки один одного, та я сподівалась, що в їжі не настільки капризна, щоб Володимир притяг таке, що я навіть в рот не візьму, і таким чином розбив важливу для нього легенду про наречених. Смак у нього наче був хороший, у мене за минулий час приводів жалітись не виникло…

Але, на жаль, швидко повернутись Володимирові не судилось. Не встиг він підійти до столу, як до нього миттєво підскочила Віта Ігорівна. Ще півхвилини тому вона розмовляла з Ларисою, та, напевне, знову на щось жалілась, а тепер поспішила втягти в розмову і Лебедєва.

– Якщо б я викупив зимову казку, я б в першу чергу позбувся Віти Ігорівни, – поділився зі мною думкою Назар. – Її витримати майже неможливо… Кіро, будеш десерт?

– Ти хочеш, щоб я перетворилась на сферу? – обурилась дівчина. – Ти гастрономічний тиран! Я не голодна.

– Але ж смачно!

– Ну і що, що смачно? Я ж тобі казала, що хочу на дієту!

– Нащо?! У тебе ідеальна фігура!

Назар не збрехав, фігура у Кіри дійсно була ідеальна, а сварились вони, здається, винятково заради задоволення, іншої причини я не бачила. Лишивши парочку і далі бурчати один на одного, я відійшла до фуршетного столу в пошуках чого-небудь. Володимир кудись подівся, Віта Ігорівна також, і я бачила лише вкрай самовдоволену Ларису, що взялась за бутерброди з ікрою.

Я спробувала фарширований гриб, до речі, дуже смачний, а потім, не втримавшись, потягнулась до цукерок ручної роботи. На смак ті виявились неймовірними, просто танули в роті, я таких ніколи не пробувала. Дійсно, не дарма Назар вговорював Кіру спробувати. Вже заради цих цукерок можна було піти на святкування!

Змусивши себе полишити цукерки, я озирнулась в пошуках друзів чи Володимира, та нікого не виявила. Зате почула десь збоку гуркіт, що долинав, очевидно, з підсобних приміщень, і жіночий крик, тому, не роздумуючи, кинулась на допомогу.

Звук долинав з кухні. Двері, що вели туди, були злегка привідчиненими, і я заскочила всередину якраз тоді, коли там знов щось загриміло.