Розділ дванадцятий

Володимир

«Зимову казку» продовжувало замітати і далі. З вікна я міг спостерігати, як їздить туди-сюди снігоочисна техніка. Так, покупка явно була виправданою; переговоривши з Назаром стосовно його минулого досвіду відвідання цього комплексу відпочинку, я дізнався, що раніше тут і вулицями ходити ставало майже неможливо.

Але гостям справді подобалось.

Мені б, може, також сподобалась перспектива застрягнути в живописному карпатському селищі і таким чином відгородити себе від роботи на найближчі кілька днів, якби не розуміння, що з точки зору техніки безпеки просто лишити це як є не можна. Романтика романтикою, але сюди навіть швидка допомога не добереться, і людину не вивезти.

Хіба що гвинтокрилом.

Я, звісно, дав задачу Віті Ігорівні і справді був готовий змусити її платити передбачене договором відшкодування, та важливіше зараз було не витягти гроші на даний момент, а саме знайти рішення.

Ну, і настрій у мене, звісно, зіпсувався ще й завдяки постійній присутності Лариси в безпосередній близькості від мене, Тані та, що найголовніше, Богдани. Я не говорив з донькою стосовно її матері; Богданка ще надто маленька, щоб задавати такі питання, і мені радили не травмувати дитину. Потім, коли вона запитає, я знайду правильні слова, щоб повідати їй правду. Але не в неповні два роки!

От тільки Лариса, що завжди думала про що завгодно, але не про чуже здоров’я, могла щось ляпнути. Налякати, зрештою, дитину…

Ні, чим скоріше вона забереться звідси, тим краще.

Мене вражало те, як Таня, слухаючи відверті спроби придертися до неї, все одно вмудряється спокійно реагувати. Вражаюча стійкість! Коли мені було двадцять чотири, ми якраз вимушено тісніше спілкувались з Ларисою, і у відповідь на кожен її випад мені хотілось стиснути їй горло.

Зараз також хотілось, але я вже став старшим і вмів вчасно зупинитись, трохи змінити свою реакцію, надати їй адекватну форму. Власне кажучи, тільки це і рятувало.

Намагаючись відволіктись від роздумів про сніжну катастрофу і про родичів, яких я б з задоволенням ніколи в житті не бачив, я заглибився в роботу. Не найкраще заняття для тридцятого грудня, але справ, як завжди, накопилось немало. Розбираючись з черговим договором, я й не помітив, як до мене обережно підсіла Лариса.

На жаль, довго ігнорувати її виявилось дуже важко. Лара присунулась ближче, опустила долоню мені на коліно, трохи зсуваючи ноутбук, і мені довелось спіймати її за зап’ястя, відкидаючи руку геть.

– Ти щось хотіла? – спитав я, коли Лариса повторила спробу тактильного контакту. – Якщо так, говори прямо.

– Дзвонила твоя управляюча…

– Віта Ігорівна? – я підозріло глянув на Ларису.

– Так, вона! – кивнула Лара. – Розповідала, що у них тут намічається святкування Нового року, я сказала, що ми підемо.

Напевне, щось в тому, як я плавно повернув голову до Лари, було погрозливого, що вона аж закрутилась на своєму місці і нервово прикусила губу. Відчула, що ляпнула щось зайве?

– Скажи, – спокійно промовив я, – а яким чином ти розмовляла по телефону з Вітою Ігорівною, якщо вона не знає твій номер телефону? Взяла мій мобільний?..

Лариса заморгала.

– Ні, що ти! Ми обмінялись з нею номерками…

– І вона вирішила набрати тебе, мою не надто близьку не зовсім родичку, а не мене особисто чи мою наречену?

Лариса щось промурмотіла.

– І давно ви знайомі? – вже прямо запитав я. – Ти знала про те, що я буду тут, саме від Віти Ігорівни?

– Вона проговорилась випадково!

– Та що ти кажеш, – я примружився. – Як багато випадковостей на одну Ларису і на одну «Зимову казку». Абсолютно випадково ти опинилась тут, абсолютно випадково поїхав автобус, абсолютно випадково замело, і ти – знову ж таки абсолютно випадково, – ніяк не можеш поїхати звідси, бо так вже сталось, що дороги замело, як, між іншим, і кожного року. І, звісно ж, ти ніяким чином в цьому не замішана. Все виходить саме по собі. Так, Ларисо?

На її щоках проступили ледь помітні рожеві плями. Вона завжди від сум’яття червоніла дуже нерівномірно: кров приливала лише до деяких ділянок шкіри, інші ж лишались абсолютно білими. Лариса про цю свою особливість прекрасно знала і дуже її не любила, саме тому і спробувала позбутись від почуття сорому – щоб не довелось втрачати зовнішню привабливість.

Але за зовнішньою привабливістю не лишилось ні краплі внутрішньої. Сумний, та факт: Лариса не могла похвалитись ні порядністю, ні емпатичністю.

– Так, – видихнула вона, – я спеціально хотіла тебе побачити. І приїхала напередодні снігопаду. У них місцева мольфарка погоду краще будь-якого метеоролога передбачає, от Віта зі мною і поділилась! Але все це просто тому, що я хотіла бути ближче до своєї сім’ї. До тебе та Богдани! А ти за увесь цей час вже встиг знати собі нову пасію та відштовхуєш мене, наче ми чужі один одному…

Якби Лариса не була вагітна, я б, напевне, виставив її за двері без краплі жалю. Та вчиняти так з вагітною жінкою – негідно, і я з зусиллям, але стримався. Замість того відрізав:

– Ми з тобою справді чужі. Ти – сестра моєї покійної дружини, і ми з тобою ніколи не ладнали. Я підтримував мінімальне спілкування винятково заради Дарії. Тепер в цьому нема сенсу.