Розділ десятий

Поруч зі мною щось заворушилось. Я неохоче відкрила одне око. В кімнаті було якось дуже сіро, напевне, ще рано вставати, далеко до світанку. А ще тепло та м’яко. Мені давно не вдавалось так добре виспатись, і зараз я, поступово повертаючись до реальності, спробувала відірвати щоку від подушки.

Тільки якась дуже тверда подушка.

Від розуміння, що ось це тверде – не зовсім подушка, а якщо бути точнішою, то зовсім не вона, я відкрила очі і так стрімко припіднялась на лікті, що ледь не звернула собі шию.

Поруч зі мною, витягнувшись на ліжку, спав Володимир. В піжамних штанях – та без кофти. А моя голова ще секунду тому покоїлась в нього на грудях, он і слід, якраз у формі мого вуха.

Можна було, звісно, залюбуватись тим, який у Володимира ідеальний торс, ну, або задатись питанням, наскільки неідеальним виявився відбиток вуха, та я обрала третій варіант. Поспішила відповзти від нього по ліжку. Протерла очі, озирнулась в пошуках годинника, щоб дізнатись, скільки часу.

Або телефону.

А ще краще ширми, щоб за нею ховатись!

На жаль, нічого з вищеперерахованого я не виявила. Володимир потягнувся, позіхнув, сонно моргнув і глянув на мене.

– Доброго ранку, Таню, – промовив він.

– Доброго, – радіючи, що хоча б не затинаюсь, озвалась я. – Вибач, я тут трошки на тобі заснула. Я випадково…

– А мені, між іншим, сподобалось, – повідомив мені Володимир з таким виглядом, наче я тільки за його дискомфорт і переживала. – Тебе дуже приємно обіймати.

– В контракті особистої помічниці нема пункту «обійматись у ліжку», – ляпнула я – і миттєво засоромилась.

Справді, можна подумати, що мене силою змушували!

– Ну, суто теоретично, – промовив Володимир, – ти можеш у відповідності з цим контрактом подати на мене до суду. І навіть можеш виграти. Але, суто теоретично, я також можу подати до суду за те, що вночі ти намагалась мене обійняти.

Ох. Мені якось в голову навіть не прийшло, що я, ймовірніше за все, сама до нього уві сні підкотилась. Уявила собі, що це мій улюблений плюшевий ведмідь або третя ковдра в ліжку, закинула ногу на стегно…

Соромно-то як!

– Але, доки ти не уявила, як когось з нас кидають за грати, я про всяк випадок уточнюю: я пожартував, і все нормально. Ми ж наречені, зрештою, а не бос та підлегла.

– Якоюсь мірою…

– Забудь. Доки Лариса знаходиться в цьому домі, я не хочу навіть чути слова «фіктивний», Таню.

– Добре, – здалась я. – Вона справді може продати твій секрет ЗМІ?

– Вона може продати навіть рідну маму, – пробурчав Володимир. – Якби мені треба було знайти найненадійнішу людину на світі, яка точно-точно розтріпає на кожному кутку мої таємниці, а якщо не вийде зробити це випадково, то піде і дорозповість залишок спеціально – я б без роздумів обрав саме Ларису.

– У вас, я бачу, стосунки не надто хороші.

– Це ти ще дуже м’яко сказала! – присвиснув Володимир, сідаючи на ліжку. – Якщо в моєму подружньому житті і був якийсь недолік, то цей недолік носив ім’я «Лариса». І зараз я точно не бажаю її бачити. Зараз я посаджу її до автівки, і хай котиться на всі чотири сторони.

– Але ж вона вагітна.

– Ну, я до цього жодного стосунку не маю, – твердо заявив Володимир. – Поняття не маю, чи вона заміжня, чи є в неї хтось чи просто вирішила народити дитину, та я в цьому участі не брав і допомагати їй не планую. Я не спілкуюсь з ріднею дружини. Ми з Богданкою і вдвох прекрасно справляємось.

– Так, звісно, – зітхнула я. – Пробач, що лізу не в свої справи.

Чоловік, здається, зрозумів, що злегка налякав мене своїм натиском, тому що о бережно поплескав по руці і м’яко промовив:

– Не переживай, все в порядку. Ти маєш повне право питати, хто ж мені винен, що у мене такі погані стосунки з родичами. Точніше, з одною конкретною родичкою, бо решта просто не лізе.

– Ну, я тебе розумію, – мені чомусь згадалась тітка Валя. – Моя бабуся була чудовою жінкою, а от донька її, сам розумієш…

– Не вирізняється добротою та інтелектом.

– Саме так.

– Ми навіть в цьому знайшли спільну мову. Дякую за розуміння, – Володимир, здається, прекрасно мене зрозумів. – Не дарма я закохався в тебе з першого погляду.

Я кашлянула.

– Що-що?

– Вирішив, що ти ідеальна наречена, – виправився Володимир.

– Фіктивна, ти хотів сказати, – уточнила я.

– Ей! Це слово, яке не можна називати! – заперечив він.

– Ідеальна наречена, гаразд, – здалась я. – Хай буде так. Ідеальне формулювання. Мене все влаштовує.

– От і чудово, – Володимир присунувся до мене, поцілував у щоку та повідомив: – Пора вставати, будити Богдану, доки Лара до неї не добралась… Тільки вдягнутись треба.

Вдягнутись?

В цю мить я зрозуміла: вдягатись мені також доведеться при Володимирі. І, здається, ніяка темрява зранку мені не допоможе.