Глава 11

Переступивши поріг вони з Білкою, одразу відчули подих свята. Запах випічки в перемішку з м’ясними та салатними духм’яностями, розпливався по домівці. Новорічні гірлянди розвішані по вікнах й святково вбрана ялинка. Стіл вже стояв посеред зали, щоб сидячи за ним було добре видно телевізор. Його, звісно, в новорічну ніч мало хто дивився та традиція є традиція. Треба ж виступ президента не пропустити.

Єва спустила з рук Білку. Та забувши, що вона хотіла спати, мигцем побігла обдивлятись нові володіння. Дівчина зайшла на кухню. Звісно мати була там. Щось різала, щось мішала, щось перегортала на пательні яка шкварчала так, ніби сперечалась із чайником, хто голосніше.

-          Мамо привіт. – дівчина підбігла до неї ззаду та обійняла.

-          Доню! – жінка чмокнула її в щоку, розвернувшись. – Ти довго. Вже виглядаю тебе, виглядаю. Ти одна?

-          Не зовсім.

Жінка з цікавістю подивилась на дівчину.

В цей момент, розшукуючи свою хазяйку, до кухні забігла мала непосидючка. Вона побачила новий об’єкт для обожнювання. І як зазвичай вона робить, підбігла до матері Єви, та почала стрибати, намагаючись  облизати її.

-          А це що за миша? – здивовано дивилася на цуценя жінка.

-          Це моя нова подружка – здвинув плечима проговорила Єва. Та вже схлипуючи добавила – Та нове любляче серце якому я не байдужа.

Вона закрила лице руками. Сльози які, казалось, вже всі вилилися з неї, знову закапали з очей, оголюючи душу.

-          Дівчинко моя – мати обійнявши її однією рукою та повимикавши на плиті каструли з пательнею, повела дівчину в кімнату та усадила на диван.

Білка, скориставшись моментом, що на неї ніхто не звертає уваги, зробила невелику калюжку біля порога та видряпавшись на диван , вовтузилась, вирішуючи кому надати перевагу та вмоститись на коліна.

-          Та ляж ти вже непосидючка. – не витримала жінка та прикрикнула на собаку, продовжуючи обіймати доньку.

Білка не довго думаючи, перебралась на коліна до Єви. Вложила мордочку кумедно поводячи довгими вухами.

-          Ти диви, – здивувалась жінка - яке воно грамотне.

Єва посміхнулась крізь сльози.

-          Не плач дитино. – мати погладила її по поникшій голові – Розповідай. Коли вибалакаєшся на душі легше стане. Батько з Мухтаром в контору пішов. Години через дві тільки буде. Тож нам ніхто не завадить. – вона покосилась на собаку. – Якщо тільки твоя миша, вошколупитись перестане.

Єва знов мимоволі посміхнулась погладжуючи собаку.

Розповідати про те що сталося було важко. Душила образа та незрозуміння.

-          Я не знаю як мені далі жити – схлипуючи завершила свою розповідь дівчина.

Мати пригорнула її до себе, не зважаючи на невдоволене попискування хвостика. Яку при цьому потривожили.

-          Нічого. Все минеться – тихо сказала жінка ніжно погладжуючи дівчину. – Це зараз твоє серденько болить. А прийде час ти ще тій своїй подрузі дякувати будеш, що прибралась з твого життя та того телюха з собою прихватила. Не переймайся. Ти в мене он яка вродлива. В дівках точно не засидишся. Очі - як у мавки лісової, зелені, чаклунські. Великі як два озера лісових. Ой, як затягнуть вони у вир почуттів, не виберешся. Ще не один парубок голову втратить.

-          Один вже втратив. – витираючи сльози рукавом сказала Єва

-          Бо дурний – підбадьорливо посміхнулась мати. Вона трохи знизила голос – Пам’ятаєш як бабуня казала? « Не журися за тим хто пішов, значить він не твоя доля»

Єва витерла ніс.

Скрипнули вхідні двері. Почувся голос тата з порога.

-          О! та в нас вже гості на порозі.

Єва похапцем, почала витирати обличчя. Хоча, заплакані очі, приховати все одно, не вдалося.

Батько широким кроком зайшов у кімнату навіть не знявши кожуха. Він завжди його одягав коли йшов десь по роботі в ліс. Батьків вірний супутник, велика вівчарка Мухтар влігся біля порогу, ліниво помахуючи хвостом. Хоча в нього була тепла будка та великий вольєр у дворі, зимою, йому дозволяли заходити до хати грітись.

Єва підійшла до батька та обняла його притулившись до колючої щоки.