Розділ 2

Осмислення було жахливим. Моторошно боліла потилиця, рябило в очах, та й відчуття ніби в морозилці опинилася. І що це зі мною? Захворіла?
Розліпивши неслухняні повіки, сфокусувалася на стелі та закричала. Наді мною блакитне небо, навколо гори снігу. Варто було побачити останнє, тіло затрясло в страшному ознобі. А щоб ти сказився!
І як це розуміти?
Схопившись, ну як схопившись, повернувшись на бік у кучугурі, стала на коліна і поки пережидала нудоту, сильно, мабуть, головою приклалася, почула голос за спиною.
- Вам допомогти? - Гарний баритон, стурбовано стояв за спиною і бачив мою непрезентабельну позу.
Від несподіванки, не втрималася на колінах, що тряслися і влетіла обличчям у м'який сніг. Чудово, просто чудово!
- Допомога не зашкодить, — повернувши голову, сплюнула сніг, що набився в рот, з благанням подивилася на добротні черевики, що наближались.
- Я так і подумав, — хмикнув чоловік, хапаючи під пахви та сіпаючи зі снігу. Чорт, як же холодно, а я в тоненькому светрі та джинсах.
- Я — Джейсон, — варто було розглянути обличчя незнайомця, як тут же забула про холод і головний біль. Чорноокий володар баритона був красенем. Таких зазвичай на обкладинках журналів про моду друкують — квадратне підборіддя з ямочкою по центру, чітко окреслені вилиці, темні очі, ніс із горбинкою, злегка, на мій смак, довгувате чорне волосся. Велетенський зріст, сильні руки, мою тушку все ще на вазі утримував, великі плечі. Одягнений у тепле пальто, підбите хутром, добротні черевики, помічені мною раніше і зелений шарф. Шапки не спостерігалося, тому чорна шевелюра вкривалася снігом, що не припиняє свій танець.
- Цвіта, — пискнула, із захопленням оглядаючи рятівника.
- Як ти тут опинилася Цвіта?
- Не знаю, — насупилась, намагаючись згадати як же опинилася тут. А тут це де? - А де я?
- Ми знаходимося в невеликому селі Муррен.
- А де це? - Не чула я про такі села.
- Це в Альбаррасіні, — хмикнув Джейсон. - Ти, бачу сильно головою приклалась.
- Мабуть, так, — здивовано знизала плечима. Я не знаю ні Альбаррасін, ні Муррен! Як я могла потрапити сюди? Адже ще зовсім недавно була у своїй крамничці й вбивалася про нездійснені мрії.
- Який зараз рік?
- Чи настільки вдарилася? – розсміявся брюнет, нарешті опускаючи мене на землю. – Зараз кінець дві тисячі двадцять третього року.
- Не перенеслася в часі, вже добре, — буркнула, знову починаючи замерзати.
- Ти про що? - Веселощі зникли, тепер на обличчі красеня написаний подив.
- Я не знаю де я, як сюди потрапила і як мені повернутися додому, — шморгнувши носом, усвідомила, що слабну. – Магія тут є?
Схрестивши пальці на руках, із завмиранням серця чекала відповіді від Джейсона. Вона має тут бути й має допомогти повернутися додому.
- Ти звідки взялася така? - Чорні брови зустрілися над переніссям.
- Звичайно, тут є магія.
- Алілуя, — хотілося танцювати, але головний біль з нудотою нікуди не поділися.
- Ти чудна, — хитнув головою чоловік. - Тобі є куди йти?
- Ні, — зізналася з надією дивлячись на рятівника. Не стане ж він знову закопувати мене в снігу.
- Я приїхав до діда, на свята, — махнувши кудись за мою спину, брюнет зітхнув. - Думаю він не заперечуватиме твоїй присутності.
- Дякую, дякую, дякую, — не стримавшись, застрибала на місці. - Ти мене вдруге врятував.
- Ходімо тоді, — знизав могутніми плечима Джейс.
Розвернувшись у вказаному напрямку, завмерла з відкритим ротом. Це саме той будинок із дзеркала. Як таке може бути?! В голові виплив останній момент з лави, сильний вітер, кілька ударів по голові та відчуття польоту. Дзеркало це порталу?
- Ти щось знаєш про портали? - Нагнала рятівника, адже поки я вдавалася до флешбеку, чоловік пішов уперед.
- Їх не існує, — відмахнувся брюнет. Як так не існує? Я тут!
- Вони є.
- Я вже починаю жалкувати за своє запрошення, — буркнув новий знайомець.
- Пробач, — смиренно схиливши голову, обняла себе руками й потопала донизу. Дякувати Богу, йти не далеко.