Розділ 3. Розбите – все ще можна склеїти?

Після теплої Італії помандрували до холодної Фінляндії. Та не куди-небудь, а до свого старого друга Йоулупуккі з Лапландії. Того самого діда, який приносить дітям подарунки на Різдво. Оскільки це свято вже минуло, він зі своєю дружиною Йоулумуорі могли приділити більше часу своїй старій подрузі та її онучці. Так що наші дівчата-чарівниці прибули якраз вчасно.

Вечеряли у затишній вітальні разом з господарями оселі та їхніми гномами-помічниками. А опісля бабуся з Натусею вирішили поворожити – ну куди ж без цього? Ельвіра дізналася, що їх з Річардом чекає ще багато років щасливого подружнього життя разом. А Натуся – що її цього року чекає незабутня зустріч, яка вплине на її подальшу долю.

Втомившись від ворожби, вирішили розважитися і вийшли на вулицю. Там відбувалося щось неймовірне. Різноколірні феєрверки у темному небі, радісний гомін людей та святкова атмосфера – все це надихало на пригоди.

– Я чула, – хитро посміхнулася бабуся, – що у них тут є величезний крижаний замок. Ходімо поглянемо?

– Залюбки! – радісно вигукнула Натуся.

Проте увесь їхній запал зник, щойно на горизонті з’явилося це справжнє рукотворне диво, перед яким стояв охоронець.

– Далі не можна! – зупинив він жестом чарівниць. – Замок на реконструкції, – і показав на обмежувальну стрічку. – Нестабільна конструкція! Небезпечно!

Дівчинка зітхнула.

– А я так хотіла поглянути, що там усередині! – з розпачем у голосі, мовила вона.

– Добре, що я нашу ковдру-невидимку сюди прихопила, – відповіла бабуся. – Думала, згодиться, якщо ти тут замерзнеш.

Вони відійшли недалеко, витягли із безрозмірної бабусиної сумки чарівну ковдру та зникли з поля зору. Охоронець дуже здивувався, коли почув біля себе хрускіт, але не побачив нікого. А коли на снігу почали з’являтися, а потім зникати сліди (краєчок ковдри тягнув за собою сніжну масу, що їх приховувала) – це було вже занадто. Чоловік протер очі, потім зблід, і зрештою побіг шукати напарника, щоб показати тому це диво природи.

Наші ж дівчата, пройшовши повз охорону та обмежувальну стрічку, опинилися у льодовому замку. Все тут було чарівно. Напівпрозорі стіни, магічна атмосфера рукотворної краси. Натуся так задивилася на льодову стелю, що незчулася, як підковзнулася і впала, при цьому зачепивши одну з опорних стін. Замок захитався і почав руйнуватися. Ох, попереджав же охоронець, що тут конструкція нестабільна…

Бабуся схопила онучку за руку і вони чимдуж помчали звідти. Вискочивши якраз перед тим, як це крижане диво завалилося, вони нарешті зупинилися і відхекалися.

– Що ж я наробила! – крізь сльози мовила Натуся. – Як тепер бути?

– Не хвилюйся, – заспокоїла її бабуся. – Ми ж з тобою, не абихто, а чарівниці.

З цими словами вона дістала зі своєї сумки мішечок з якимось блакитним порошком, набрала його у жменю і жбурнула на те місце, де колись був замок, а зараз там «красувалася» безформна купа льоду. Й о диво! Конструкція, як у зворотному фільмуванні, почала виростати сама по собі.

– Що за порошок такий дивний? – здивовано пробелькотіла Натуся. – Я у тебе його раніше не бачила.

– Це мені сьогодні перед нашою прогулянкою Йоулупуккі дав. Сказав, що може знадобитися. Я йому свого часу багато чого про твої пригоди розповідала…

– Відчуваю, що нічого хорошого, – скривилася дівчинка. – Інакше твій друг більше б мені довіряв.

– Ну чого бурчиш? – винувато посміхнулася чарівниця. – Добре ж те, що добре закінчується. І виявилося, що розбите склеїти все ж можна! – показала вона рукою на повністю цілий та непошкоджений замок.

– І не кажи, – зраділа Натуся, і забувши про образу, обійняла свою бабусю. Все ж, як не крути, вона завжди витягувала її з будь-якої халепи.