Глава 1.

Не так давно, лише місяць тому, почалося сходження світів. Було неймовірно страшно в перші дні, бачити шматок чужого неба над містом. Потім звикли тому, що далі зіткнення не рухалося. І всі вирішили, що все буде добре і скоро світи розійдуться. Але спокій тривав недовго, рівно півмісяця!

Прокинулися ми всі від звуку, немов рветься тканина величезних розмірів. Тільки рвалася тканина світу нашого світу. Торкнулося це всього одного містечка, поки що. Почали руйнуватися будинки немов від бомбардування. Люди поспіхом залишали свої оселі і виїжджали, я теж так зробила. А потім, коли зрозуміла, що сходження знову затихло, попросила друзів допомогти перевезти речі з бабусиної квартири.

Будинок постраждав зовсім небагато і в нього було повертатися безпечно. Власне, навіть вулиця, якою нам потрібно їхати, була цілою і порожньою. А бабусина квартира була на першому поверсі. Усе виглядає занадто ідеально, щоб бути правдою. Але основну і найбільшу ходку за речами, на великій машині, ми зробили просто ідеально. Але залишилося трохи дрібниць, які мені дуже хотілося забрати і які не помістилися першого разу. Друзі погодилися допомогти.

— Це остання коробка, — роздратовано каже Дімка. — Дівчатка, потрібно поспішати, будинок може зруйнуватися будь якої миті! Це сходження світів пагубно впливає на наше місто, майже всі вже поїхали. Закортіло декому повернутися у квартиру за бабчиними речами. Повір, їй байдуже, вона давно мертва і ми скоро будемо, якщо не поквапимося.

— Це все, що в мене залишилося, — тихо огризаюся — а якщо не заберу, то залишуся зовсім без речей. І скоріше за все і без квартири!

— У тебе є ще одна, старенька добре подбала про тебе, дві квартири залишила. І тобі пощастило, що друга на пристойній відстані від цього сходження і не постраждає.

— І пощастило, що ми вже майже все перевезли минулого разу, зараз дрібниці залишилися. Дімо, я тобі дуже вдячна за допомогу і тобі Танюша. Без вас я б не впоралася!

Дмитро, високий хлопець, одразу зніяковів і почав махати на мене руками, мило червоніючи. Таня, його дівчина, задоволено посміхнулася.

— Ну ми ж друзі, — сказала вона — Ти б нам теж допомогла. Шкода цю квартиру і місто. Якби не це все, ти б могла здавати одну квартиру і мати дохід.

Не стала нічого відповідати, знаю, що подруга трохи заздрить мені. Коли знайомилися з Дімою на вечірці, вона попросила їй не заважати і що цей хлопець буде її. І що в неї має бути хоч щось краще, ніж у мене. Типу в тебе ж є дві квартири від бабки, то нехай у мене хоч хлопець крутий буде.

Поставила останню коробку в багажник джипа і сіла на переднє сидіння, Таня сіла за Дімою й одразу пом'яла йому плечі та поцілувала його в шию. Я пристебнулася і намагалася не дивитися на них. Почали їхати і на цьому ідеальність останніх днів закінчилася. Знову почувся тріск розриву світу. Діма втиснув у педаль газу і понісся вперед. З неба щось почало падати і будинки за нами почали руйнуватися. Дрібне каміння потрапило по лобовому склу, а щось навіть розбило скло і влучило в мене. Я мало не задихнулася від болю і не змогла видати навіть звук, а потім перед машиною впало величезне дерево і ми різко загальмували.

— Чорт, — вилаявся Діма, доторкнувшись до мого живота — У неї кров!

— Дім, мені страшно!

— Чорт, не проїхати. Доведеться йти пішки.

— Думаю бігти! — взвизгнула Таня, показавши назад.

Мені було не видно, що там відбувається. Друзі подивилися на мене і подруга сказала:

— Доведеться її залишити, вона вже не жилець.

Діма ще намагався щось зробити, затиснути рану.

— Кинь її! Потрібно свої життя рятувати!

— Не кидайте мене, — сказала тихо.

Діма винувато подивився на мене і пішов. Так я втратила друзів. Не знаю, скільки минуло часу, усе затихло. А за поваленим деревом побачила двох солдатів іншого світу і сам інший світ. Не було видно міста, тільки багато дерев. Чоловіки, судячи з форми, саме вони були вдягнені в спеціальні костюми, що захищають повністю все тіло так, що обличь їхніх було не видно. Вони стояли на кордоні свого світу і дивилися на мій. Зрозуміла, що якщо я хочу спробувати вижити, то мушу сама про себе подбати. Власне, нічого не змінюється. Коли втрачаєш усю сім'ю, швидко дорослішаєш. Я насилу відстебнулася і відчинила двері машини, взяла свій маленький рюкзак — у ньому документи, телефон, гроші, і повільно пішла до військових чужого світу. Якщо не вб'ють, то, можливо, допоможуть. Сили стрімко покидали мене разом із кров'ю, йшла на чистій впертості. Вони помітили мене майже одразу і показували жестами, щоб ішла до них.

Ці кілька десятків метрів здалися мені вічністю. Коли перетнула межу світів, ноги підкосилися. Тільки мене одразу підхопили на руки і далі я бачила тільки змащені силуети. Потім була темрява. Отямилася в лікарні. Принаймні, щось нагадувало лікарню, бо запах був лікарняний. Неприємною новиною було те, що я не могла видати й звуку. Тіло було зафіксоване на вузькому ліжку і я його майже не відчувала. Пораділа, що руки не зафіксували, тільки тулуб і ноги.

— Прокинулася, це добре.

Сказав місцевий лікар. Молодий худорлявий чоловік з уважними чорними очима. Те, що місцеву мову розумію, це порадувало.

— Кивни, якщо розумієш мене.

Кивнула повільно.

— Добре. Говорити поки не намагайся, голосові зв'язки перебудовуються.

Він показав мій паспорт і запитав.

— Що з цих знаків означає твоє ім'я?

Показала. Він насупився. Показала пальцем на телефон, увімкнула програму, що може озвучувати написане, ввела своє ім'я, натиснула вимовити. Чоловік поморщився.

— У нас немає такого жіночого імені. Як щодо того, що в новому світі нове життя і нове ім'я?

Я знизала плечима.

— Думаю, це буде логічно. Скільки тобі років? Програму цю можеш не вмикати, я не зрозумію. Я буду на пальцях показувати.

Швидко дійшли до дев'ятнадцяти.

— Ти ще зовсім дитина. Не дивись на мене так обурено, за нашими мірками ти маленька. У нас перше повноліття у вісімдесят років. Друге в століття.