Хтось програв [1]

Коли ми повернулися до квартири, я впала на ліжко й заснула мертвим сном, що навіть скажене брязкання Кіана на кухні та нічні жахіття мене не змогли звідти витурити. А може, я просто якимось чином не хотіла повертатися в дурнувату реальність. Але ближче до вечора Кіан за ногу стягнув мене з ліжка, вирікаючи, що програти він згоден лише мені, на що я відповіла, що він уже програв, тож хай не старається. Але саме завдяки його впертим зусиллям я приїхала до Нью-Олд-Роуд навіть раніше, ніж більшість учасників, страшенно цим перелякавши Кенджі та Ільяса. Їхнім діагнозом стало те, що замість мене приїхав прибулець. 

Не сказати, що я почувалася інакше. 

— А Тата де? Ще не приїхала? Зазвичай вона перша тут, — для певності я роззирнулася й пошукала подругу очима.  

— Десь бігала тут, може, кудись змилася й повернеться перед початком, — Ільяс невизначено помахав рукою, а потім знову повернувся до свого бурмотіння: намагався вмовити мене глянути на систему охолодження в його старому ауді чисто по старій і добрій дружбі, але я поки не велася. Останніми днями часу вистачало тільки лізти під кузов Міллі. Кенджі поряд налаштовував музику, за перегородками збирався звичний натовп. Передостанній заїзд, троє переможців, а наступна гонка — вирішальна. Там лишиться тільки один. 

Я глибоко вдихнула й видихнула, очима стала блукати авто, що стояли поряд, і подумки називати їхні марки. 

Гм, одна якась незнайома. Цікаво. 

— Вів, — Кенджі підійшов до мене та обійняв рукою за плечі. 

— Гм? 

— Ти як взагалі почуваєшся, Вогнику? Щось ти не в дусі. Нога болить? 

— Та ні, — для певності я покрутила лівою ступнею, ніби це справді могло щось довести. — На щастя, усе краще, ніж я могла сподіватися. 

Кенджі теж сперся на капот Міллі, забравши він мене свої руки. Його блакитні очі приязно примружилися, губи вигнулися в усмішці «я-все-розумію-сестро», і я повторила за ним цю усмішку. 

— Слухай, тебе хоч той Кіан не ображає? Ну, — він непевно стенув плечима. — Бо якщо ображає, не гляну, навіть якщо він ціле військо збере, і підфарбую йому фіолетовим під оком. І навіть не питатиму, як ви зійшлися, коли ти ще кілька днів тому свято вірила, що ненавидиш його. 

Я пхикнула, склала руки човником. 

— Якщо з цим питанням звернешся до самого Кіана, він свято завірить, що в його квартирі живе лиш один тиран. І це я. 

— Не можу уявити, як він страждає. 

— Краще не уявляй, серце не витримає, що ж я без тебе робитиму, га? 

Я простягнула руку й сколошкала його відрослу чуприну, ледь не зачепивши навушники, які він носив на шиї. 

— Не знаю, без мене твоє б життя було геть паскудним. 

Я розсміялася. 

— Усе, можеш відкривати курси по самооцінці. 

Поступово западав вечір, людей збиралося стільки, що дорога заледве могла стільки вмістити. Ільяс, завершивши верещати на організаторів, приєднався до нас, затим прискакала захекана Тата. Діставши з машини пляшку води, вона виковтала половину одним залпом. 

Кенджі присвиснув, але спитати нічого не встиг, коли позаду мене приткнулася Кіанова тойота. І в ту ж мить заграла музика. Ну так, як приїхав, так з фанфарами. Чому я не здивована? 

Коли я їхала сюди, він ще бігав по квартирі, приказуючи, що йому треба ще в офіс, а тут з машини виліз не офісний жук, а жіночий серцеїд у чорних окулярах та зі сплутаним волоссям. 

Але я не стрималася. Закотила очі. 

Кіан підійшов до мене, став за спиною й чоломкнув у маківку, ніби так і треба. Ніхто не був здивованим, проте всі мовчали, ніби зненацька серед нас з’явився шпигун. Проте я навіть спиною відчувала, що Кіан геть розслаблений, його анітрохи не хвилювало те, що всі ставилися до нього мало не з ворожістю. 

Та в якусь мить Кенджі ступив на крок уперед і простягнув Кіанові руку. Той гмикнув (і я схотіла наступити йому на ногу) і таки потис її. 

— Віві каже, що серед вас двох вона вважається справжнісінькою тиранкою. 

— Справді? — вигнув брову Кіан і глипнув на мене. Мені ж схотілося залізти під Міллі й перевірити кріплення. — Ми перевіримо це твердження. 

Бажання наступити йому на ногу зросло в кілька десятків разів. 

Але тут пролунав голос у гучномовець, який закликав звільнити дорогу для шикування машин. Перед тим як сісти в Міллі, я очима відшукала машини всіх друзів, кивнула Кенджі та Ільясу, але Тати розгледіти не змогла. Яке там вона місце зайняла? 

Першим, хай йому грець, тепер їхав Кіан. Я ж обабіч нього. Відкинувши всі зайві думки, хвилювання й параною, я стисла кермо й усміхнулася. Тепер треба робити те, що я вмію найкраще, — перемагати. 

 За кілька хвилин до старту десь замугикав телефон, і я із запізненням згадала, що забула його вимкнути. А краще було взагалі лишити вдома, як і завжди. Угледівши, хто дзвонить, я вигнула брову. 

— Хочеш попросити милості, Еллінгтоне? 

— Ну звісно, тиранко. Будь обережною. Останні раунди особливо жорстокі. 

— І без тебе знаю. Я два роки поспіль ставала чемпіонкою, але ти чомусь цей факт оминаєш. 

— Аж ніяк. Buena suerte, Вів. 

— І тобі, Кіане.