Усе так завертілося [6]

— От же ж! Він зараз її вб’є, — сказала я й закинула собі до рота чипс. Сирний. Кіан поряд махнув головою й незгідно мугикнув. Ми обоє сиділи на підлозі, тримаючи на ногах ноутбук, їли чипси (три смаки, перемішані у величезній тарілці) і дивилися другий сезон «Качтективів». Я встигла перевдягтися в піжаму з мальованими котиками з м’якими — справді м’якими — вушками. Кіан, коли побачив мене, не стримав сміху: «О ні, мишо, як тепер тебе боятися на перегонах?»

— Та ну, її немає сенсу вбивати. Вона нічого не бачила, нічого не знає, вона лише подруга жертви. 

Я підняла палець, обмазаний у крупинках та спеціях чипсів, і з мудрим виглядом прорекла: 

— Ти не знаєш мотивів убивці. У нього може бути особлива мотивація її вбити, — я опустила руку, посовалася, щоб усістися зручніше, і хитро додала: — От побачиш. 

Кадр перемикається — і ми чуємо відчайдушний передсмертний крик героїні. Кіан тягнеться до ноутбука й ставить серію на «стоп». Я невдоволено мружуся. 

— Гей, ти чого? 

— Може, ти ще й знаєш убивцю? 

— Ну звісно! — пхикнула я. — Це має бути хтось із минулого. Може, ці героїні щось зробили погане рідній людині вбивці, от тобі й помста. Має ще бути хтось третій. 

— Третій? 

— Сили небесні, Кіане, не змушуй мене сумніватися у твоїх розумових здібностях, — я зняла ноутбук з колін, відставила миску з чипсами й сіла навпроти нього. — На початку серії він перераховував зброю. Кожну жертву він убиває однією з них. Усього пістолет, автомат та мисливська рушниця, що дісталася йому від батька. Першу він убив пістолетом, другу з рушниці, має бути третя жертва на автомат. 

Кіан наморщив лоба й схилив голову набік. 

— О’кей, ти мене справді лякаєш. 

— Дивно, що я досі цього не робила, себто не лякала тебе. 

— Як може лякати людина в піжамі з вушками? 

— Гадаю, якщо на Джека-Різника натягнути костюмчик зайчика, він не стане від того милішим. 

Я вхопилася за ноутбук і помістила його назад на коліна. Проте вже за п’ять хвилин мене стало хилити в сон. Оскільки вбивцю я розгадала, ніякої інтриги не лишалося, тож я починала позіхати й схилятися до Кіанового плеча. А той так невідривно слідкував за всім на екрані, що я навіть крізь сонливість не стримала задоволеної й трошки злостивої посмішки. 

Ще за п’ять хвилин я таки заснула, спершись на Кіана. Та не встигла навіть як слід поринути в сон, як відчула штурхання, а за мить воно стало таким скаженим, ніби з мене хотіли витрусити всі мізки. Я була ладна відбиватися. 

— Вів’єн Фереліт Боннер! — прошипів знавісніло хтось. 

Моє повне ім’я так ошпарило мене, що я аж підскочила й відразу ледь не вдарилася носом об ніс дурного Кіана. 

— Що на тебе найшло, ід… — він закрив мені обличчя рукою й сам прихилився. Я роззирнулася. У всій квартирі було вимкнене світло, вікна зашторені. Проте в самому повітрі стояла стиснена напруга, що аж легені розривала. За дверима почулися кроки. 

— Під будинком стоїть машина, схожа на сусідську, але номери не збігаються, — глухо пробурмотів чоловічий голос, певно, Марко. Кіан схопив мене за плечі й прямо таки втиснув собі в груди. Я чула, як гулко стукало його серце. — Загальними сходами та ліфтом краще не спускатися, проте й у квартирі лишатися небезпечно. Поки що відкритий шлях лише пожежними сходами, які виводять на інший бік. Але не можу сказати, наскільки довго вони лишатимуться відкритими. Може, вони не знають про їхнє існування, але знайти їх — справа хвилини. На сусідніх дахах помічено двох, можуть відкрити вогонь будь-якої миті. Один цілиться сюди, а інший стежить за низом. Йому може бути видно пожежні сходи. У підземну схованку краще не спускатися. Ніхто не знає, чи вони не проникли сюди. 

— Ходімо, — Кіан спершу пхнув мене, пошепки наказавши не здійматися на ноги, поки не переступимо поріг коридору. Він сам пошарив десь під диваном, витягнув пістолет і сунув собі в кишеню. — Сподіваюся, не випаде, бо діти його більше нема куди. 

Зовсім тихо, майже непомітно кляцнув замок, майнула тінь Марко. У мене трусилися руки, дихання давалося важко. Навіть опинившись у коридорі, я не могла знайти в собі сили підійнятися. Кіан схопив мене за руку, смикнув на себе, поставивши мене на ноги, і підштовхнув до дверей, що вели на пожежні сходи. 

Я крутнула замок так тихо, як могла, розчинила двері й вискочила на платформу, ледь не перечепившись через поріг. Ноги трусилися, як у п’яної, поки я збігала сходами, не турбуючись, чи чутно мої кроки, чи ні. Холод пробрав до кісток, але зважати на це не було коли. Опинившись на землі, я глянула вгору, а затим відчула, як мене хапають за руку й тягнуть на себе. Я падаю на асфальт, дряпаю руки й ноги, проте навіть не рухаюся, розуміючи, що смикнув мене Кіан. Щось рикошетить від стіни. Куля.

— На даху. Треба сховатися в темне місце, щоб він нас просто не побачив. 

Я бездумно кивнула, просто різко скочивши на ноги й погнавшись слідом за ним, не усвідомлюючи навіть, чи взагалі можливо сховатися від професійного кілера. 

Ми пірнули за ріг будинку в темний провулок, відчувши, як за спинами знову щось вдарилося, звернули на П’яту Авеню, а потім на Дед-енд-роуд. Я відчувала, як мої нерви напнулися всередині, наче струни. Рука Кіана мнула мої пальці. Я дихала важко, рвучко, поверхово, наче глитала повітря, а не справді дихала.    

— Куди ми? 

— Треба подумати, — так само важко дихаючи, відказав мені Кіан. Ми стишилися, перейшли на швидку ходу, постійно роззираючись і стараючись переміщатися під деревами або так, щоб нас щось закривало від загального огляду. У нічній темряві було важко щось справді побачити, хоч ліхтарі відкидали жовті круглі плями на землю. Час від часу мені видавалося, що за нами слідує гулкий шум коліс і рик мотора. 

Зненацька хтось коротко свиснув, і я ледь не підскочила на місці. Від того, як у моїй крові бурував адреналін, я навіть холоду не відчувала. Кіан покрутив головою, наче хижак, що учуяв жертву. Я лише сильніше стисла його пальці й теж огляділася, але особливо глипала на дахи, ніби могла побачити кулю, що летіла в мене.