- Глава 12 -

Я вибачаюся й підводжуся з-за столу, кажу, що мені потрібно у вбиральню. Голос звучить рівно, але всередині все напружене, мов струна.

У вбиральні тихо. Світло м’яке, дзеркало велике. Я зупиняюся перед ним і кілька секунд просто дивлюся на своє відображення. Сукня. Макіяж. Спокійне обличчя, яке зовсім не відображає того, що коїться всередині.

Я вмикаю воду й довго мию руки, дозволяючи холодній воді трохи привести мене до тями.

Як сказати Давиду правду? З чого почати? Як пояснити, що це не брехня, а спосіб вижити?

Я – донька мера. Фраза звучить у голові важко й небезпечно. Ніби вона має силу зруйнувати все, що я так старанно будувала останні тижні.

Найстрашніше – не саме зізнання. Найстрашніше – те, що Давид може не захотіти мовчати. Не зі зла. Просто тому, що не вважатиме це важливим. Або, навпаки, вирішить, що світ має знати.

Я хапаюся за край раковини і роблю глибокий вдих. Витираю руки, ще раз дивлюся в дзеркало і киваю сама собі. Досить тікати. Треба хоча б спробувати все йому пояснити.

Коли виходжу з вбиральні в коридор, серце прискорює хід, і я одразу його бачу. Давид стоїть біля стіни, притулившись плечем, руки заховав у кишені штанів. Він ніби й чекає, але не показує цього відкрито. Просто стоїть. Спокійно. Терпляче.

Щойно я з’являюся, він піднімає голову. Наші погляди зустрічаються. У цю мить я розумію: тікати вже нікуди. Розмова буде зараз. Саме тут. Саме з ним.

Я роблю крок у його бік, намагаючись не показувати, як сильно тремтять руки. І дуже, дуже сподіваюся, що він мене вислухає.

– Аліно… – Давид першим порушує тишу. – Можеш пояснити, що відбувається? Як так вийшло, що ти донька мера і про це ніхто не знає?

Я видихаю. Повільно. Наче перед стрибком у воду.

– Це доволі складно, – кажу чесно. – Але мені дуже потрібно попросити тебе про одне. Будь ласка. Нікому про це не говори.

Він різко відштовхується від стіни й дивиться на мене уважніше, майже недовірливо.

– Чому? – питає прямо. – Я не розумію. Це ж… ну, не щось погане.

– Для когось – ні, – тихо відповідаю. – Але для мене це може зруйнувати все.

Він мовчить, і я розумію, що маю пояснити більше.

– У нас із батьком непрості стосунки, – кажу повільно, добираючи слова. – Ми тільки почали налагоджувати контакт. Я не хочу зараз опинитися під впливом його влади. Не хочу, щоб на мене дивилися інакше. Щоб шепотілися. Щоб бачили в мені не мене, а його доньку.

Я стискаю пальці.

– Я тут, бо хочу вчитися. Бути звичайною студенткою. Без охорони, без статусу, без уваги. Мені важливий спокій, Давиде. Дуже.

Він відводить погляд і кілька секунд мовчить. Ці секунди тягнуться нескінченно.

Я вже майже готуюся до найгіршого, коли він знову дивиться на мене.

– Ти знаєш… – каже він нарешті. – Тоді, в їдальні. Ти була єдина, хто підійшов до мене. Хоча всі сміялися.

Я здивовано кліпаю.

– Ти допомогла мені, коли ніхто цього не зробив, – продовжує він. – Тож я тобі винен.

У грудях стає трохи легше.

– Я нікому нічого не скажу, – додає він. – Обіцяю. Навіть Діні.

– Дякую, – видихаю я. – Справді.

Він киває, але потім трохи ніяково додає:

– Хоча… якщо для тебе важлива моя думка, то скажу чесно. Діні я б таки розповів. Вона твоя подруга. І вона вміє тримати таємниці. Але це тільки якщо ти захочеш.

Я замислююся.

– Я подумаю, – кажу нарешті. – Добре?

– Добре, – усміхається він. Не широко. Спокійно. – Дякую, що довірилася.

Ми стоїмо в коридорі ще кілька секунд, а потім він робить крок убік, даючи мені пройти. І вперше за весь вечір я відчуваю не страх, а полегшення. Мій план ще не зруйнувався. І, здається, я щойно отримала союзника.

Я повертаюся до зали майже щаслива. Настільки, що хочеться усміхатися без причини. Плечі розслабляються, крок стає впевненішим. Я знаю, що Давид іде слідом, і це дивним чином додає спокою. Ніби я більше не сама.

Я звертаю за ріг – і все відбувається занадто швидко. Спочатку я налітаю на когось, різкий рух – і я спотикаюся та майже падаю, але мене ловлять. Чужі руки міцно стискають талію, не даючи впасти.

Я різко піднімаю голову і завмираю. Переді мною стоїть Даня. Він дивиться на мене так само приголомшено, як і я на нього. Його брови злегка зведені, погляд уважний, напружений. Наче він намагається зрозуміти, чи це випадковість, чи поганий жарт.

Мовчання тягнеться кілька секунд. Надто довгих. Надто небезпечних. Його руки досі на моїй талії. Я відчуваю тепло крізь тканину сукні, і це лякає більше, ніж сам факт зустрічі.

Тільки не зараз. Тільки не тут.

У голові блискавкою пролітає одна думка: Даня може дізнатися хто я. Просто тут. Просто зараз. А я цього ой як не хочу. 

З Давидом було страшно, але інакше. Він зрозумів. Він почув. Він підтримав. А Даня… Даня не має знати. Нізащо.