- Глава 11.1 -

Після дзвінка я ще кілька хвилин просто сиджу, дивлячись у стіну. Потім повільно підводжуся. Відкладати більше нікуди – треба готуватися.

Я відкриваю шафу і дивлюся на свій одяг уже зовсім іншими очима. Джинси. Светри. Кросівки. Мій звичний, безпечний набір. У ньому зручно ховатися. Але сьогодні це не спрацює.

Йти в ресторан у кедах – точно неправильна ідея.

Після недовгих вагань я дістаю сукню. Не надто яскраву, не зухвалу, але й не просту. Темну, лаконічну, з чітким силуетом. Вона змінює мене більше, ніж я очікувала. Робить старшою. Серйознішою. Красивішою.

Підбори – окрема історія. Я не ношу їх часто, але сьогодні змушую себе. Дзеркало дивиться на мене новою версією – не студенткою, не сірою мишкою, а дівчиною, яку можна посадити за стіл у ресторані й не соромитися.

Я збираю волосся, роблю легкий, але акуратний макіяж. Нічого зайвого. Просто інша я.

О сьомій рівно дзвінок у двері. Я чомусь очікувала побачити тата, і трохи дивуюся, коли на порозі стоїть водій.

– Добрий вечір, Аліно, – каже він ввічливо. – Я відвезу вас.

Я киваю, беру клатч і виходжу. Машина плавно пливе містом, а я дивлюся у вікно і відчуваю, як напруга повільно повертається.

Ресторан вражає з першого погляду. Стриманий, дорогий, величезний. Усередині тихо, пахне кавою і чимось вишуканим.

– Вас уже чекають, – каже офіціантка й чемно усміхається.

Вона веде мене довгим коридором. Ми проходимо повз загальний зал, але не зупиняємося. Далі. Ще далі. І нарешті – масивні двері, трохи осторонь.

– Вам сюди, – каже вона і відчиняє їх.

Окремий зал. Тихий. Закритий. Без сторонніх поглядів.

“Ну, хоч тут тато не збрехав”, – думаю я і роблю крок усередину, розуміючи, що назад дороги вже немає.

Переступаю поріг і роблю кілька кроків уперед. Погляд ковзає залом майже автоматично. Тато. Його дружина. Ще одна сімейна пара, яку я не знаю. І… Я різко зупиняюся. Давид.

На мить у голові стає порожньо. Наче хтось вимкнув звук і світло одночасно. Він сидить за столом поруч зі своїми батьками, у сорочці, зібраний – зовсім не той Давид, який ніяково усміхається в їдальні й стискає в руках пляшку з водою.

Він теж мене бачить.

І так само не приховує здивування. Його очі за окулярами округлюються, він завмирає на секунду, ніби перевіряє, чи це не збіг, не помилка зору.

Що він тут робить?

– Аліно, – тато підводиться і робить крок назустріч, ніби нічого дивного не відбувається. – Проходь.

Я змушую себе зрушити з місця.

– Познайомся, – продовжує він, – це мої добрі друзі. Максим і Лідія, а це їхній син, Давид.

Він киває в його бік, абсолютно не помічаючи напруги, що зависла між нами.

– Ми… – починаю я і зупиняюся.

Давид дивиться на мене уважно. Чекає.

– Ми знайомі, – кажу нарешті. – Ми навчаємося в одному університеті. І… в одній групі.

На мить у залі стає тихіше. Не напружено – швидше здивовано.

– О, ось це так збіг! – усміхається тато. – Я й не знав.

– Світ тісний, – додає мама Давида з легкою усмішкою.

Давид киває, все ще трохи розгублений.

– Так… – підтверджує він. – Приємно знову побачитися.

– Взаємно, – відповідаю і ловлю себе на тому, що голос звучить надто рівно.

Я сідаю за стіл, відчуваючи, як серце б’ється швидше. У голові одна думка накладається на іншу, і жодна не подобається.

Я дивлюся на Давида краєм ока і розумію: він теж усе це прокручує. І, здається, намагається зрозуміти, як так вийшло, що я донька самого мера і чому в універі ніхто про це не знає. 

Тато починає розмову, батьки Давида її підхоплюють. І тільки ми з Давидом сидимо одне навпроти одного і мовчимо. Я розумію, що нам доведеться поговорити. Не хочу, щоб він розповів комусь хто я. Сподіваюсь, що зможу змусити його мовчати, а якщо ж ні… це буде ще та халепа. 

Минає трохи часу, і напруга, з якою я зайшла до цього залу, поступово слабшає. Розмова тече легко, без пафосу й показної важливості. Я слухаю, як тато згадує якісь історії з минулого, як мама Давида сміється, перебиває його, як батьки обмінюються теплими поглядами.

Вони справді близькі друзі. Це видно одразу. Без зверхності. Без напруги. Без цих холодних пауз, які зазвичай з’являються в статусних компаніях.

Мені навіть стає затишно. Я відповідаю на запитання, киваю, усміхаюся, інколи жартую. І ловлю себе на думці, що ці люди мені подобаються. Щирі. Спокійні. Такі, з якими легко сидіти за одним столом.

Якби не один нюанс. Давид.

Я відчуваю його погляд майже фізично. Він дивиться на мене не постійно, але надто часто, щоб це не помітити. Спантеличено. Уважно. Наче намагається скласти в голові пазл, де бракує кількох важливих деталей.

Я намагаюся поводитися так, ніби нічого не відбувається. Підтримую розмову, сміюся разом з усіма. Але час від часу наші погляди перетинаються, і я бачу в його очах те саме питання, яке крутиться й у мене.