- Глава 11 -

Обід закінчується, і ми знову повертаємося до аудиторії. Коридори наповнюються рухом, голосами, звичним студентським шумом. Я йду поруч із Діною і відчуваю, що мовчання довго не протримається, бо вона не з тих, хто тримає все в собі.

– Ні, ну ти це бачила? – починає вона майже одразу. – Цей обід був дуже дивним.

Я усміхаюся куточком губ, але мовчу.

– По-перше, – продовжує Діна, – мій рідний брат раптом вирішив розповідати про клуб. Його ніхто не питав, між іншим. Взагалі.

– Можливо, він просто хотів підтримати розмову, – кажу я нейтрально.

– По-друге, – вона навіть не слухає, – Даня. Він сів за наш столик. Уже саме це з області фантастики. Але попросити вибачення в Давида?!

Вона зупиняється і дивиться на мене з таким виглядом, ніби зараз оголосить вирок.

– Аліно, – каже вона повільно. – Він ніколи. Ні в кого. Не просить. Пробачення.

– Люди змінюються, – знизую плечима. – Можливо, він просто нарешті зрозумів, що вчинив неправильно.

– Ага, – хмикає вона. – І це сталося саме зараз. Саме при тобі.

Я зітхаю.

– Діно, це дурниці. Я тут ні до чого.

– Ну-ну, – вона усміхається так, ніби знає щось, чого я ще не прийняла.

Ми заходимо в аудиторію, і розмова обривається. Але кожна з нас залишається при своїй думці.

Коли пари закінчуються, я виходжу на вулицю і на мить зупиняюся. Повітря свіже, тепле, сонце пробивається крізь хмари. Сьогодні справді гарна погода.

Я вирішую пройтися пішки. Просто так. Без поспіху. Мені це потрібно. Та й подумати не зашкодить.

Я роблю кілька кроків – і раптом поруч зі мною з’являється Артем. Вдруге за день бачити його так близько – дивне відчуття. Він усміхається легко, невимушено, ніби наша зустріч абсолютно випадкова.

– Привіт, – каже він. – Можу підвезти, якщо потрібно.

– Дякую, – відповідаю одразу. – Але не треба. Мені недалеко. Ти ж знаєш.

Він кидає погляд на небо, потім знову на мене.

– Та й погода сьогодні чудова, – додаю. – Хочу прогулятися.

– Розумію, – киває він. – Тоді… гарної прогулянки.

– Дякую.

Ми йдемо в різні боки, але я ще кілька секунд відчуваю його присутність, ніби вона не зникає одразу. І знову ловлю себе на думці, що за сьогоднішній день поруч зі мною ці двоє з'являлися надто часто. 

Прогулянка пішки дійсно йде мені на користь. Навіть настрій піднімається. Та не встигаю я переступити поріг квартири і зняти взуття, як мій телефон в сумці розривається стандартною мелодією. 

Дивлюсь на екран і розумію, що це тато. Я зітхаю і на мить заплющую очі, морально готуючись до чергової розмови з ним. Коли побачила його ім’я на екрані, всередині щось напружилося. Якщо він телефонує зараз – отже, є причина. 

– Привіт, – відповідаю рівно.

– Аліно, – починає він звичним тоном. – Як ти почуваєшся?

– Все добре, – одразу кажу. – Справді. Голова вже не болить.

– Це добре, – відповідає він після короткої паузи. – Я радий це чути.

Я чекаю продовження. І не помиляюся. Воно таки є. 

– Слухай, – продовжує тато, – сьогодні ввечері я хочу, щоб ти була присутня на одній вечері.

Я завмираю.

– Вечері? – перепитую, хоча прекрасно все почула.

– Так, – каже він спокійно. – З моїми друзями. Вони давно хотіли з тобою познайомитися.

Ось воно.

– Ми ж домовлялися, – кажу обережно. – Що ти не будеш… витягувати мене в світ.

– Я пам’ятаю, – відповідає він. – І це не вихід у світ. Це близькі знайомі. Дуже. Вони не мають жодного стосунку до політики.

Я мовчу, слухаючи далі.

– Ми будемо в окремому залі ресторану, – додає він. – За зачиненими дверима. Ніхто вас не побачить. Жодних камер, жодних сторонніх людей.

Його голос звучить переконливо. Майже заспокійливо.

Я проходжу вглиб квартири, кидаю сумку на стілець і сідаю на край дивана. Усередині борються дві частини мене. Одна хоче сказати “ні” і знову сховатися. Інша – втомилася постійно тікати.

– Тату… – починаю я.

– Я не тисну, – одразу каже він. – Але для мене це важливо. Я хочу, щоб ти була частиною мого життя. Хоч трохи.

Я видихаю.

Ховатися від нього постійно – не варіант. Якщо він уже вирішив познайомити мене зі своїми друзями, рано чи пізно це все одно станеться. А так принаймні я знатиму, де і з ким.

– Добре, – кажу нарешті. – Я прийду.

На тому кінці дроту чути полегшення.

– Дякую, – відповідає він щиро. – Я заїду за тобою о сьомій.

– Добре.

Ми прощаємося, і я повільно опускаю телефон. Я ще кілька секунд сиджу нерухомо, дивлячись у порожнечу. Сьогоднішній день знову робить крок у бік, якого я не планувала. І чомусь у мене з’являється відчуття, що цей вечір матиме значення. Не лише для тата. А й для мене.