- Глава 10.1 -

Діна не витримує першою.

– Тут що, медом намазано? – виривається в неї, швидше жартома, ніж серйозно. – Вся команда поруч, а ви раптом вирішили змінити дислокацію.

Даня криво усміхається від такої заяви.

– Просто вирішив скласти вам компанію, – каже спокійно. – Не варто вигадувати нічого зайвого.

Легко йому говорити. А я вже щось собі вигадую, бо не вірю, що Даня сів до нас просто тому, що захотілося. 

Артем – ще пів біди. Тут його сестра, це логічно, зрозуміло, навіть мило. Але Даня… З Данилом усе інакше. Йому б сидіти за своїм столом – з хлопцями, з дівчатами, з гучним сміхом і впевненістю, що весь світ у нього під ногами.

А він тут. Поруч зі мною.

Я відчуваю, як його рука випадково торкається моєї. Ніби ненароком. Ніби це нічого не означає. Але тіло реагує швидше за голову – у грудях з’являється дивне тепло, а я миттєво опускаю очі в тарілку, роблячи вигляд, що мене цікавить виключно їжа.

– До речі, – раптом озивається Артем, і в його голосі з’являється ледь помітна насмішка. – Учора ми з Данею були в клубі.

Я завмираю. Виделка зависає в повітрі.

– І так вийшло, – продовжує він невимушено, – що Даня трохи перебрав.

– Артеме, – низько каже Данило.

– Та що? – Артем усміхається ширше. – Це ж правда.

Він переводить погляд на Даню і, ніби між іншим, кидає:

– То ти прокинувся сьогодні вдома чи в ліжку тієї дівчини, з якою поїхав із клубу?

За столом стає тихіше.

У мене всередині все дивно змішується: легка усмішка, яка хоче вирватися сама собою, несподівана тривога й… розгубленість. Я сама не розумію, чому це питання мене взагалі зачіпає.

– Артеме, навіщо нам ця інформація? – хмуриться Діна, котра також нічого не розуміє. 

Артем не відповідає. Просто знизує плечима, наче так і має бути. Наче всі ми маємо знати, з ким проводить свій час Данило. 

Я підіймаю очі на Даню. Він хмуриться. По-справжньому. Не так, як зазвичай – без іронії, без гри. Наче зовсім не очікував, що цю тему піднімуть саме тут. І точно не за цим столом.

– Це не тема для обіду, – відповідає він різко.

Артем знову знизує плечима, але в його погляді миготить щось дивне. Наче він спеціально натиснув туди, де боляче. Або де… небезпечно.

Я знову опускаю очі, відчуваючи, як щоки трохи палають.

Навіщо він це сказав? І чому мені взагалі не байдуже?

Чесно, я сама не розумію, навіщо Артем підняв цю тему саме зараз. Саме тут. Саме при мені. При нас.

За столом повисає тиша. Така густа, що здається, її можна торкнутися рукою. Навіть шум їдальні відходить на другий план, ніби хтось різко зменшив гучність світу.

Я дивлюся в тарілку, але не бачу її. В голові крутиться занадто багато думок, і жодна не складається в щось логічне.

І саме в цю мить Даня робить те, чого я точно не очікувала.

– Давиде, – каже він рівно. – Тебе ж так звати?

Я піднімаю голову. Він дивиться не на мене, не на Артема. Прямо на мого зляканого одногрупника, котрий киває головою, бо від шоку втратив дар мови.

– Мені потрібно вибачитися, – продовжує Даня. – За той випадок в їдальні. Я підставив ногу. Це було спеціально. І це було тупо.

Мені здається, що я перестаю дихати.

Давид завмирає з виделкою в руці. Його очі округлюються за окулярами, і він кілька секунд просто мовчить, ніби перевіряє, чи це не чийсь жарт.

– Я… – починає він і зупиняється. – Я не ображаюсь.

– Це не змінює того, що я зробив, – каже Даня. – Але я шкодую. Справді.

Ще одна пауза.

– Я приймаю вибачення, – нарешті каже Давид. Тихо, але впевнено. – Дякую, що сказав.

Він навіть усміхається. Трохи розгублено, але щиро.

Навколо нас хтось знову починає говорити, хтось сміється, життя в їдальні повільно повертається до звичного ритму.

А я… Я сиджу і нічого не розумію.

Я дивлюся на Даню і відчуваю, як у мені все перевертається. Це не той хлопець, якого я собі уявляла. Не той, хто просто віджартовується. Не той, хто робить вигляд, що нічого не сталося.

Він щойно визнав свою провину. Публічно. Без вигоди. Без пафосу.

Я не знаю, чому він це зробив. Через Артема? Через Давида? Через мене? Чи через себе.

Я ковтаю й опускаю погляд знову, бо відчуваю, що якщо дивитимусь довше – заплутаюся ще більше.

“Що з тобою відбувається, Аліно? – питаю себе. – І чому цей хлопець щойно зруйнував усі ярлики, які ти на нього повісила?”

Я більше нічого не кажу. Але тепер точно знаю одне: цей обід змінив набагато більше, ніж просто атмосферу за столом.