- Глава 10 -

Аліна

Я сиджу на парі, дивлюся на дошку і слухаю викладача, але слова проходять повз. Наче я тут тілом, а думками – зовсім в іншому місці.

Знову й знову в голові спливає ранок. Данило і те, як він сам підійшов. Те, як дивився – не побіжно, не з цікавості, а справді уважно.

Це було дивно.

Я щиро думала, що інцидент із м’ячем уже вичерпаний. Один випадок, одна помилка, коротке вибачення – і кожен пішов своєю дорогою. Так зазвичай і буває. Особливо з такими хлопцями, як він.

Але ні. Він не просто згадав. Він підійшов. Запитав, як я почуваюся. Наче йому було не байдуже.

Мене це здивувало. І стало трохи приємно.

Я хмурюся і машинально роблю нотатки, хоча майже не усвідомлюю, що саме пишу. Мені не подобається, що думки знову повертаються до нього. Що образ з учорашнього ранку вперто не зникає.

Не думай про це, – кажу собі. – Не твоя історія.

Але мозок не слухається. Я згадую його тон. Спокійний. Серйозний. Без жодної насмішки. Зовсім не той Данило, якого я бачила раніше. І це насторожує.

Бо я не хочу вплутуватися. Не хочу бути ще однією дівчиною, на яку звернули увагу з нудьги чи азарту. Не хочу, щоб мій спокій знову хитався через когось.

Я переводжу погляд на вікно, на сіру смугу неба за склом, і намагаюся зосередитися на парі. Але правда в тому, що він уже оселився десь на краю моїх думок. І мені це зовсім не подобається. Бо якщо я дозволю собі думати про Данила далі – роль сірої мишки може не врятувати.

На перерві Діна повертається до мене з уже знайомим блиском в очах.

– Ходімо в їдальню, – каже вона. – Я голодна як вовк.

Я вагаюся лише секунду.

– Добре, – зрештою погоджуюся. – Все одно сидіти тут немає сенсу.

– Давиде, з нами? – одразу ж обертається вона до нього.

Він піднімає голову від зошита, трохи ніяково поправляє окуляри.

– Так, звісно.

Ми виходимо разом у коридор і прямуємо до їдальні. Я йду трохи позаду, слухаю, як Діна щось жваво розповідає, а Давид підтакує і час від часу жартує. З ними легко. Вони милі. І коли я спостерігаю за ними, то усміхаюся. 

У їдальні, як завжди, гамірно. Голоси, сміх, дзенькіт посуду. Я вже знаю, що побачу, ще до того, як піднімаю очі. За великим столом – майже вся баскетбольна команда. Я помічаю їх краєм ока й одразу ж відводжу погляд. 

Ми беремо підноси. Я повільно набираю їжу, спеціально зосереджуючись на простих дрібницях: салат, гарнір, вода. Роблю вигляд, що мене зовсім не хвилює, хто сидить за кілька метрів від мене.

– Тут є місце, – каже Діна і киває на вільний столик.

Я сідаю першою. Так, щоб бути спиною до гравців. Ставлю піднос перед собою і лише тепер дозволяю собі видихнути. Гул за спиною відчувається фізично, але я вперто роблю вигляд, що його не існує.

Я тільки беру виделку в руку, коли поруч зі мною хтось відсуває стілець.

– Можна? – лунає знайомий голос. Я обертаюся і бачу Артема.

Він сідає поруч спокійно. Усміхається, вітається з усіма одразу і широко усміхається.

– Привіт, – каже мені і Давиду.

– Привіт, – киває Давид у відповідь.

– Усім смачного. 

– Ти що тут робиш? – Діна дивиться на брата з підозрою. – Ти ж зазвичай їси з командою.

– Сьогодні вирішив змінити компанію, – знизує плечима Артем. – Ви не проти?

– Як ми можемо бути проти, – сміється вона. – Ти вже тут.

Я мовчу, але ловлю себе на тому, що мені справді приємно, що він тут. З Артемом легко. Він не тисне, не намагається привернути до себе увагу, не грає ролей.

– Як справи? – питає він, дивлячись на мене.

– Добре, – відповідаю щиро. – Дякую.

– Голова не турбує? – додає тихіше.

– Уже ні, – усміхаюся. – Все минуло.

– Це добре, – киває він. – Бо я хвилювався.

Я дивлюся на нього уважніше і розумію, що це не просто ввічливість. Він справді такий – уважний, спокійний і добрий.

Милий хлопець. І ще й брат Діни.

Ми продовжуємо обідати, і мені спокійно в цій компанії, але рівно до моменту, коли поруч зі мною відсувається стілець. На стіл опускається піднос, а на стілець сідає Данило. 

– Я приєднаюсь до вас, – каже спокійно, а я розгублено на нього дивлюсь і розумію, що опинилася між двох найвідоміших хлопців універу і всі погляди спрямовані на нас.