- Глава 9.1 -

Наступного ранку прокидаюсь у незнайомій квартирі і, поки розглядаю рожеві штори, намагаюсь пригадати, як сюди потрапив. 

Все як у тумані, бо вчора я трохи перебрав, хоч і не планував напиватися. Все через Артема. Він знову взяв мене на “слабо”. Саме тому я зараз тут, а не в своїй квартирі. 

Дівчина, що лежить до мене спиною, починає ворушитися, і останнє, чого я хочу – це говорити з нею зараз. Думаю, вона розуміє, що ця ніч більше не повториться, і скандалити не стане. 

Швидко встаю, одягаюся, ігноруючи абсолютно рожеву кімнату, і в момент, коли натягую на себе футболку, білявка таки сідає, прикриваючись ковдрою. 

– Вже тікаєш? – хмурить ідеальні брови. 

– Багато справ, – усміхаюсь. 

– Можеш затриматися. Приймемо разом душ. 

– Не думаю, – хмикаю. – Мені пора.

І поки вона не побігла за мною, я швидко йду коридором геть незнайомої квартири і знаходжу своє взуття біля вхідних дверей. Натягую кросівки і перед тим, як піти, дістаю з гаманця кілька купюр і залишаю їх на тумбі. Думаю, так буде правильно. 

Викликаю таксі, їду до своєї квартири, приймаю душ, а тоді збираюсь в універ. Сьогодні тренування, а я ледь дихаю. Думаю, варто зав'язувати з клубами поки ми граємо. Не хочу підставляти свою команду. 

Я приїжджаю до університету раніше, ніж зазвичай. Паркуюся майже під самим входом і, ще не вийшовши з авто, мимоволі ковзаю поглядом по сходах. І одразу її бачу.

Аліна стоїть трохи осторонь, ніби не хоче заважати потоку людей. Переминається з ноги на ногу, тримає в руці каву з тієї маленької кав’ярні неподалік. Робить маленькі ковтки, час від часу дивиться на годинник, ніби когось чекає.

Ця картина чіпляє. Ця дівчина чіпляє. 

Учорашня розмова з Артемом ще не встигла вивітритися з голови, але зараз вона відходить на другий план. Я просто знаю: якщо хочу підійти – то саме тепер.

Я виходжу з машини, зачиняю дверцята і впевнено йду до неї. Вона помічає мене не одразу. А коли піднімає очі – її реакція… не така, як я очікував.

Ніякої усмішки. Ніякого зацікавленого погляду. Вона хмуриться. Ледь помітно, але достатньо, щоб я це зловив. Наче моя поява – не приємна несподіванка, а зайвий фактор, який псує її плани. І це неприємно зачіпає.

Я сповільнюю крок лише на секунду, але не зупиняюся.

– Привіт, – кажу, зупинившись поруч. – Ти когось чекаєш?

– Привіт, – відповідає вона стримано. – Так. Діну.

Тон рівний. Ввічливий. Але між рядків – дистанція, яку вона збирається зберігати. 

– Не заважаю? – питаю, сам не знаючи, навіщо. – Просто я теж чекаю Артема. Думаю, вони приїдуть разом. 

Брехня. Чекати Артема я не збирався. 

– Ні, – знизує плечима. – Ти можеш стояти де завгодно.

І все. На цьому розмова припиняється. Здається, Аліна не збирається зі мною розмовляти, і чомусь це дратує. 

– Як твоя голова? – питаю перше, що з'являється на язиці. 

Вона робить ковток кави, виграє кілька секунд.

– Зі мною все добре, – каже. – Справді.

– Це добре, бо я справді хвилююся. 

Вона дивиться на мене уважніше. Наче намагається зрозуміти, що в мене на думці. І це дивне відчуття – коли тебе не зчитують автоматично.

– Дякую, – додає вона нарешті. – Але можеш не хвилюватися.

Мені не подобається, що вона не тане, не ведеться, не реагує так, як звикли реагувати інші. Не намагається сподобатися. Не грає. Вона просто вперто мене ігнорує. 

– Добре, – кажу спокійно, наскільки це можливо. – Тоді… побачимось всередині. 

– Побачимось, – відповідає вона і відводить погляд.

Я йду далі до входу, але вже за кілька кроків ловлю себе на думці: ця дівчина не просто не хоче моєї уваги. Вона її відштовхує. І з якоїсь причини це лише сильніше розпалює всередині бажання зрозуміти – чому.

Я йду до аудиторії, намагаючись зосередитися на розкладі. Попереду дві пари, а після них – тренування. Кілька годин. Важких, виснажливих, таких, що вибивають із голови все зайве. Саме те, що мені зараз потрібно.

Біля дверей я зупиняюся і машинально кидаю погляд на годинник. Артема ще немає. І я, якщо чесно, не дуже здивований. Після вчорашнього він взагалі не мав би з’явитися на першу пару.

Ми вчора добряче перебрали. І якщо вже бути відвертим – я сам був геть нетверезий. Але я хоча б не вдаю, що це минуло безслідно. Голова ще трохи гуде, тіло важке, рухи повільніші.

Я дістаю телефон, щоб набрати його і, можливо, посміятися з того, що він благополучно проспав. І саме в цю мить бачу його. Артем іде коридором з іншого кінця. Рівна постава. Легкий крок. Широченна усмішка, ніби він щойно повернувся не з бурхливої ночі, а з ранкової пробіжки.

Я хмурюся.

Як, чорт забирай, після такої ночі можна виглядати настільки бадьорим?

Він помічає мене і махає рукою, ніби все абсолютно нормально. Ні темних кіл під очима, ні похмілля, ні натяку на втому. Це дратує.