- Глава 9 -

Данило

Після тренування ми з Артемом їдемо в наше звичне кафе. Те саме місце, де завжди шумно, де нас знають поіменно і де можна просто видихнути. М’язи приємно ниють, адреналін ще гуляє в крові, але голод дає про себе знати швидше, ніж бажання думати.

Я кидаю ключі на стіл, сідаю навпроти Артема і тягнуся до меню, хоча й так знаю його майже напам’ять.

– Сьогодні ввечері клуб? – питаю між іншим.

– Однозначно, – киває він. – Поки ще можна. Бо далі – режим, тренування і ніяких дурниць.

– От і домовились, – хмикаю. – Трохи розрядки перед тим, як знову брати себе в руки.

Нам приносять їжу, і перші хвилини ми просто їмо і трохи розмовляємо. Про гру. Про тренера. Про те, що суперники цього разу серйозні і розслаблятися не можна.

А потім Артем дивиться на мене якось інакше. Занадто уважно.

– Слухай, – починає він, відкладаючи виделку. – Я от досі не можу звикнути до однієї речі.

– До якої ще? – не піднімаю очей від тарілки.

– До того, що ти поніс новеньку в медпункт, – каже він прямо. – А потім ще й додому відвіз.

Я завмираю на секунду, а потім знизую плечима. Не розумію, до чого він веде.

– І? Ти на щось натякаєш?

– І це було дуже не схоже на тебе, – Артем усміхається криво. – Ти ж у нас не з тих, хто рятує дівчат і переживає за їхній стан.

– Вона отримала м’ячем у голову, – відповідаю спокійно. – Я не збирався залишати її валятися на підлозі. Що в цьому дивного?

– Та нічого, – хмикає він. – Просто виглядало так, ніби ти лицар на білому коні. Ще трохи – і плащ з’явиться.

– Не перегинай, – кидаю я. – Я просто не хотів, щоб вона постраждала. Все.

Артем дивиться на мене кілька секунд, ніби зважує щось у голові. Ми занадто довго знайомі, щоб він повірив у “просто”.

– Вона тебе зачепила, – каже він раптом.

– Ні, – відповідаю швидше, ніж треба. – Не вигадуй.

– Даня, – Артем усміхається вже по-іншому. – У тебе ніколи не було проблем із дівчатами. Але й ніколи не було такого, щоб ти так за когось переживав.

Я відкриваю рот, щоб відповісти, але він мене перебиває:

– Тому в мене є ідея.

– Мені вже не подобається, – зітхаю.

Артем нахиляється ближче, знижує голос, ніби ми обговорюємо щось серйозно заборонене.

– Спір.

Я піднімаю на нього погляд.

– Ти зараз серйозно? 

– Абсолютно, –  киває він. – Хто швидше закохає в себе Аліну.

Я відкидаюся на спинку стільця і дивлюся на нього так, ніби він щойно запропонував щось зовсім абсурдне.

– Ти з глузду з’їхав, – кажу повільно. – Навіщо?

– Бо це цікаво, – знизує плечима Артем. – І тому що я бачу, як ти на неї дивишся.

– Я дивлюся так на половину людей, – бурчу.

– Ні, – усміхається він. – Не так.

Я мовчу. Усередині з’являється дивне відчуття – не азарт навіть, а легке роздратування. Мені не подобається сама ідея. І водночас вона чомусь не виходить з голови.

– Я не граюся з людьми, – кажу нарешті. – І з дівчатами тим більше. Вони самі до мене прийдуть, якщо я захочу. 

– Але не вона. Правда ж? – Артем усміхається. 

Я дивлюся у вікно, стискаю пальці навколо склянки. Перед очима на мить з’являється її обличчя. Спокійне. Вперте. Таке, яке не хоче бути в центрі уваги.

– Ти впевнений, що ми не додамо собі проблем? – питаю.

–  Це просто спір, – усміхається Артем. – Якщо ситуація вийде з-під контролю, ми все закінчимо. 

– Добре, – несподівано навіть для себе самого погоджуюсь. – То що стоїть на кону? 

– Машина. Мені твоя давно подобається, – Артем мені підморгує. 

– Це не цікаво, – фиркаю. 

– То чого ти хочеш? – Артем заінтригований. 

– Я подумаю і скажу тобі, – дістаю гаманець і кидаю купюри на стіл. – Сподіваюсь, що з часом не пошкодую, що знову підписався на твою божевільну затію. 

– Буде весело, – Артем також підводиться. – Навіть не сумнівайся. 

Ми залишаємо кафе, і я сідаю в свою машину. Досі дивуюсь, навіщо погодився на цей спір. У мене і так купа справ. Тренування. Ігри. Проблеми з батьком. А тепер ще й новенька.

Якщо хочу залишити собі свою машину, треба придумати план. Аліна доволі цікава особа і точно не одна з тих дівчат, які самі вішаються мені на шию. 

Саме цим вона мене і зачепила. А ще відчуттям справедливості, бо, коли захищала того ботана в їдальні, це було мило. Я навіть офігів трохи. 

Артем в одному має рацію – мене важко здивувати, але у неї вийшло. Тепер Аліна стала між мною та Артемом. Думаю, у нього більше шансів її зачепити, адже для усіх він “хороший” хлопець. Але я теж не збираюся здаватися. Інколи і поганці мають шанс на перемогу.