- Глава 8.1 -

***

Я їду в університет і ловлю себе на дивній напрузі. Мені здається, що сьогодні всі будуть показувати на мене пальцями. Через учорашнє. Через спортзал. Через м’яч. Через сцену, яку я б воліла забути.

Але вже на вході розумію, що дарма себе накручувала. Ніхто не шепочеться. Ніхто не дивиться надто уважно. Ніхто не зупиняється, щоб роздивитися.

Мабуть, я не настільки популярна, щоб через мене говорив цілий університет. І це великий плюс. Роль сірої мишки знову працює. Вона захищає від скандалів, від зайвої уваги, від центру подій. Саме те, що мені зараз потрібно.

Я спокійно йду коридором до аудиторії, і саме в цей момент бачу Діну. Вона теж помічає мене і буквально зривається з місця. За кілька секунд вона вже поруч і міцно обіймає мене. Так, що я ледве встигаю вдихнути.

– Ти з глузду з’їхала?! – випалює, щойно відпускає. – Я тобі дзвонила весь вечір!

– Діно… – починаю, але вона не дає договорити.

– Ти вдарилася головою, зникла, не відповідаєш на дзвінки, а я маю просто не хвилюватися?!

Я кліпаю кілька разів, намагаючись швидко скласти картинку. І тільки тепер до мене доходить.

– Чекай… – кажу повільно. – Я ж учора так і не дістала телефон із сумки.

Діна завмирає.

– Що?

– Я приїхала додому, випила пігулку і заснула, – знизую плечима. – Телефон увесь цей час був у сумці.

– Аліно… – вона дивиться на мене так, ніби зараз або задушить, або знову обійме.

Я дістаю телефон із сумки. Натискаю кнопку. Нічого не відбувається.

– Сів, – констатую спокійно. – Як бачиш.

Діна голосно видихає і прикриває очі.

– Господи… Я вже не знала, що думати, – вона дивиться на мене уважніше. – А ще я знаю, що вчора Артем зустрів тебе в супермаркеті. 

– Він тобі розповів? – насторожуюся.

– Так, – киває вона. – Запевнив мене, що  тобою все було гаразд. І що… – вона усміхається, – підвіз тебе додому.

– Так і було, – усміхаюся у відповідь.

– Я йому подякувала, – продовжує Діна. – Сказала, що він справжній джентльмен. Не кожен би так повівся. Якщо чесно, то я навіть трохи здивувалася.

Я мовчу, бо Діна навіть не уявляє, як усе було насправді. Як я поверталася додому мокра, як хлющ. З розтріпаним волоссям. З важкими думками. Роздратована, втомлена, але… дивно, мені сподобалося те, що Артем так повівся.

І зараз, думаючи про це, я ловлю себе на щирій усмішці. Я рада, що тоді не відмовила Артему. Рада, що пішла поруч із ним під зливою. Рада, що дозволила собі прийняти допомогу. Бо я справді побачила в ньому хорошу людину.

Ми з Діною заходимо на першу лекцію, і я майже одразу поринаю в знайомий ритм: зошит, ручка, голос викладача. Це заспокоює. Навіть думки шикуються рівніше, ніби нічого особливого вчора й не сталося.

Коли лекція закінчується, ми швидко збираємо речі й виходимо в коридор. До наступної аудиторії потрібно пройти через довгий перехід, де завжди багато людей. Я йду поруч із Діною, слухаю її коментарі про викладача і киваю, але погляд мимоволі ковзає вперед.

І саме тоді я бачу його.

Данило стоїть біля вікна в компанії хлопців із команди. Вони щось активно обговорюють, сміються, штовхають один одного плечима. Усе виглядає звично. Так, як і має виглядати. Поки він не піднімає голову.

Наші погляди зустрічаються – і я одразу розумію, що він мене помітив. І замість того, щоб просто кивнути чи відвернутися, він робить інше. Каже щось хлопцям, відступає від кола і впевнено йде в наш бік.

Чомусь я не можу відвести погляду, поки хлопець наближається, і зовсім забуваю про те, що навколо нас надто багато зайвих поглядів. 

Данило зупиняється переді мною. Близько, але не порушуючи дистанції. Сьогодні він виглядає зібраним, спокійним. І, що найдивніше, трохи стриманішим, ніж зазвичай.

– Привіт, – каже він першим. – Як ти?

Діна миттєво зупиняється й дивиться на мене з цікавістю, але я намагаюся не звертати на це уваги.

– Нормально, – відповідаю чесно. – Голова вже не болить.

Він уважно вдивляється в моє обличчя, ніби шукає підтвердження словам.

– Точно? – уточнює. – Бо вчора ти виглядала… не дуже.

– Точно, – киваю. – Я відпочила.

Він видихає, ледь помітно.

– Добре.

Кілька секунд ми просто стоїмо в коридорі, поки навколо проходять люди, хтось штовхається, хтось сміється. І раптом я усвідомлюю, що Данило зовсім не поспішає повернутися до своєї компанії.

– Я винен тобі, – каже він тихіше. – Якщо щось буде не так – одразу кажи.

– Ти нічого мені не винен, – відповідаю спокійно. – Це була просто прикра випадковість. 

Він киває, ніби цього йому достатньо.

– Побачимось, Аліно, – каже на прощання і робить крок назад.