- Глава 8 -

Я кліпаю, намагаючись швидко зібратися з думками. Останнє, чого я очікувала – це зустріти Артема неподалік від свого дому.

– Привіт… Я не дивилася, куди йду. Вибач.

– Все гаразд, – відмахується він. – Значить, не дарма вийшов по продукти. Або краще сказати, що це мама мене за ними відправила, бо я сам страх як не люблю займатися покупками молока і яєць. 

Він кидає погляд на мій візок, потім знову на мене. Усміхається, і я роблю те ж саме. 

– Ти теж вирішила влаштувати кулінарний вечір?

– Швидше… виживальний, – зітхаю. – У мене порожній холодильник. 

– Ти живеш сама? – цікавиться. 

– Так. Орендую квартиру, – кажу лише маленьку частинку правди. 

– Десь тут неподалік? То ми сусіди? – дивується. 

– Можливо, – неоднозначно знизую плечима. 

Той самий елітний житловий комплекс знаходиться просто біля супермаркету, але неподалік ще є звичайний спальний район. 

– Як твоя голова? – Артем розглядає мене зацікавлено. 

– Все добре, – торкаюсь пальцями капелюха. – Вона у мене міцна. 

– В Дані сильний кидок. Тобі пощастило, – Артем дістає з кишені телефон, який якраз починає дзвонити, і впевнено скидає виклик. Це досить дивно, бо він робить це через мене. – Давай підвезу тебе додому. 

– Не потрібно, – випалюю надто швидко і помічаю здивування на обличчі Артема. – Тобто… мені йти зовсім трохи. 

– Тоді проведу. Пізно вже. 

Та що ж це таке? Як мені від цього хлопця відкараскатися? 

На щастя, його телефон знову дзвонить, і цього разу Артем відповідає. Поки розмовляє, я йду далі і кидаю до візка ще кілька покупок. На касі швидко складаю все в пакет і прямую до виходу, але різко завмираю під навісом, тому що розпочався дощ. Ні, краще сказати злива. 

Зараз кінець жовтня, і така погода не – рідкість, але зараз мені треба йти поки Артем мене не наздогнав, а мочити речі і взуття щось зовсім не хочеться. 

Я стою під навісом і дивлюся, як дощ заливає асфальт суцільною стіною. Краплі гучно б’ються об метал, вітер закидає бризки просто під ноги. Вийти зараз – означає промокнути за хвилину.

– Чудово… – бурмочу собі під ніс.

Я міцніше стискаю пакет із продуктами й роблю крок убік, ніби це щось змінить. Не змінює. Злива тільки посилюється.

Ну звісно. Саме зараз. Коли ж іще?

– От і я тебе знайшов.

Я здригаюся і обертаюся. Артем стоїть поруч, сховавши телефон у кишеню, і дивиться на дощ так, ніби це лише дрібна незручність.

– Ти спеціально втекла? – усміхається він.

– Я… – зітхаю і вирішую не вигадувати. – Просто не хотіла заважати.

– Не дуже переконливо, – хмикає він і киває на дощ. – Але, здається, навіть погода на моєму боці.

– Не перебільшуй, – кажу я. – Це просто дощ.

– Це злива, – поправляє він. – І вона явно проти того, щоб ти йшла пішки.

Я дивлюся на свої кросівки, на джинси, на пакет із продуктами. Потім знову на дощ. Усередині з’являється роздратування – не на нього навіть, а на себе і на цю ситуацію.

– Я справді живу близько, – кажу я вперто. – Мені не потрібна допомога.

– А я справді не люблю, коли дівчата з важкими пакетами йдуть під зливою, – відповідає він спокійно. – Особливо після удару м’ячем у голову.

– Ви з Данилом сьогодні явно вирішили мене опікати, – фиркаю.

– Я – точно ні, – усміхається Артем. – Справа в тому, що ти подруга моєї сестри, і Діна не пробачить мені, якщо дізнається, що я залишив тебе саму під дощем.

Я мовчу. Занадто довго. І він це помічає.

– Слухай, – каже вже серйозніше. – Я не наполягаю. Просто хочу допомогти. 

Я знову дивлюся на дощ. Потім на нього.

– До першого повороту, – кажу нарешті. – Далі я сама.

– Домовились, – киває він і усміхається, ніби виграв щось важливе.

Ми виходимо під дощ разом. Він одразу йде трохи попереду, прикриваючи мене собою від вітру, і я злюся… бо помічаю це.

– Ти завжди такий правильний? – питаю, щоб хоч якось повернути контроль.

– Ні, – сміється він. – Просто сьогодні хороший день.

Я не хочу уточнювати, що в ньому хорошого. Все-таки для кожного з нас цей день минув по-різному. Я відводжу очі, відчуваючи, як дощ холодить обличчя, а всередині – навпаки, стає тепліше.

І хоча після допомоги Артема мені доведеться повертатися назад метрів двісті, я навіть і не проти. Він милий. І він брат Діни. Я просто не змогла йому відмовити. 

Ми сідаємо в його автівку, чорну і блискучу. Чимось схожу на авто Дані. Артем мовчки покидає парковку, і не минає навіть хвилини, як авто знову зупиняється. 

– Я ж казала, що тут недалеко, – хапаюсь за ручку дверей.